Сучасний лицар

“Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя”, – писав В.Симоненко, даючи нам духовні орієнтири виховання сучасної української молоді. Предметом нашої уваги постає актуальна, недосліджена проблема становлення української військової еліти – лицарства, якій доводиться реалізовувати свої духовні можливості в умовах захисту держави, поставати гарантом національної безпеки й оборони держави в умовах російсько-української війни.

Оприлюднення дискурсу (з латинської discurs -– міркування, довід, аргумент) щодо проблем формування духовної особистості військового інтелігента в сучасних реаліях українського суспільства на духовній історичній спадщин видається актуальним.

Реалізація духовних потенцій суспільства покладена на особливий загін людей – інтелігенцію. Слово інтелігенція від (лат. intelligentis) означає обізнану людину, фахівця, що професійно зайнятий розумовою справою.

Саме інтелігенція значною мірою впливає на склад духовного життя суспільства і виступає як творець, охоронець і споживач духовних цінностей. Тому стержнем справжнього інтелігента виступає висока духовність, моральність.

Окреслюючи своєрідність місця духовності, моральності в контексті формування якісної особистості українського військового, варто говорити про моральність та про вироблення на цьому ґрунті норми співіснування та спілкування у військовому колективі.

Тому протистояти духовній руйнації суспільства та відіграти значну роль у реалізації благородної мети – становлення досконалого військового інтелігента, покликані глибокі духовні засади українського суспільства, які були сформовані протягом тисячолітньої історії. Це християнська мораль, духовний потенціал на якому наголошував німецький філософ, історик, літературознавець XVIII століття Й.Г. Гердер: ”Україна стане новою Грецією, виникне цивілізована нація. Дух цей розповсюдиться по всій тепер зануреній у сон Європі і спонукає її служити такому ж духовному началу”.

Кодекс честі сучасного офіцера Збройних Сил України – це відповідні морально-етичні норми, які визначають ціннісні орієнтири світогляду офіцера і принципово регулюють стосунки, службову та громадську діяльність. Моральні норми мають давні традиції і пов’язаний з історичним розвитком суспільства, коли почала формуватися етика поведінки військового, зокрема, в Середньовіччі виникає верства воїнів (васалів), що становила еліту феодального суспільства – лицарство і була головною збройною силою Західної Європи. Лицарі давали клятву на вірність Богові, Сюзеренові, Дамі серця. Лицарі створили власну лицарську культуру (поезію, романи), сформували власну етику, звичаї, стиль. На порозі нової історії лицарство перетворилося на шляхту (правлячу верхівку). Як пояснює Даль, “лицар – це кінний вершник дворянського походження, чесний і послідовний у відстоюванні якоїсь справи”. Існували ордени лицарів для захисту християнських святинь від мусульман, поганських народів.

Лицарські традиції в Україні почали формуватися ще за княжих часів, девізом українського славного лицарства були: захист Бога, Батьківщини, родини тощо.

Молодого воїна починали виховувати змолоду, а потім він сам удосконалювався. Так, князь Святослав воював ще малою дитиною, за традицією, в першому своєму бою він кидав списа. Володимир Мономах вже в 13 років ходив на лови звірів. На коня хлопця саджали тоді, коли робили йому ”постриг”, – перший раз остригали волосся.

Молоді воїни мусили володіти різними родами зброї, лицарськими вправами, ходити на лови, боротися врукопашну. Кожен воїн мав володіти веслами й орудувати човном. Так, наприклад, кн. Святослав у болгарському поході сам веслував, переправляючись Дунаєм. Популярними були лицарські турніри ”ігрища”, де молодь показувала силу і вміння, для чого були обладнанні спеціальні майданчики (на зразок західноєвропейського лицарства). Першу згадку про них маємо з 1150 року з Києва, коли князь Ізяслав святкував свою перемогу. Такі лицарські змагання відбувалися і в Галичині. Князь Василько, Данилів брат, один раз для розваг почав боротьбу з якимось угорським боярином. Лицарі ставали один проти одного пішки, з мечами і щитами.

Літопис, повідомляє про молодого силача Кожемяку, про його славні подвиги у боротьбі з печенігами. Уславився як силач Тмутараканський князь Мстислав – син князя Володимира Великого.

У щоденному житті воїн повинен був готуватися до витривалості, стриманості, вміти витримувати холод і спеку, голод і спрагу, володіти різними видами зброї, стріляти з лука, кидати списи. Зразком таких лицарів були Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило Галицький та інші видатні князі та полководці.

У безкінечних війнах, походах та боях сформувалась еліта українського війська, найкращий цвіт – українське лицарство. Спочатку воно творилося під рукою визначних князів, представників княжих дружин, а потім і широкі маси воїнів перебирали його звичаї. Лицарство мало свій неписаний кодекс приписів, форм і звичаїв, що зобов’язувало кожного воїна дотримуватися їх, ніхто не міг їх легковажити під карою сорому і ганьби.

Серед чеснот на першому місці була хоробрість. Відважних цінили найбільше. Хто легковажив небезпеку, згоджувався на всяку тяжку справу, йшов сміливо на ворога, а за ним у слід ішла слава. Самі князі вчили своїм прикладом, у бою так і в промовах до воїнів звертали увагу на цю чесноту, вчили відвазі і хоробрості, нехтуванню смертю Лицар повинен боротися до загину.

До обов’язків лицаря належала вірність своєму князеві, якого він ніколи не лишав у небезпеці. Сторінки літописів називають низку імен славних лицарів, які були на устах усіх: князь Володимир Глібович “був муж добрий, сміливий, міцний у бою, мужністю славився і всяких чеснот був повен – дуже на ним Україна плакала” (1187 рік).

У літописах знаходимо записані з пошаною імена бояр, “простих мужів, які відзначилися в боях, полягли геройською смертю. Так гордими словами славить у “Слові о полку Ігоревім” Буй-Тур Всеволод своїх вояків з курської волості Воїнів, які полягли в бою, військо хоронило з особливою пошаною – насипали могили (могила князя Аскольда в Києві). На могилах відбувалися тризни і народ пам’ятав ці княжі гробниці дуже довго. Пізніше стали ховати в церквах (князь Ростислав у бою під Києвом в 1093 році утопився, його достойно похоронили в церкві Святої Софії. Військо шанувало також місця полеглих звичайних воїнів – це був обов’язок живих. Для лицарських звичаїв того часу була характерна пошана і до коней. Окрім перерахованих визначних рис, лицарству були притаманні благородність, мужність, розум.

Останнім лицарським орденом в Європі, який описують науковці і мандрівники, в кінці 14-го на початку 15-го століття був в Україні – запорізькі козаки. Об’єднання козаків виникло в понизов’ї річок Буг і Дніпро і стало на оборону рідного краю від іноземних загарбників. Козаки називалися “запорізькими”, бо головні їх центри знаходилися звичайно нижче Дніпровських порогів. Італієць Гамберліні ще в 1584 році так характеризував українських козаків: ”З козаків можна було зібрати 14000-15000 чоловік добірного, добре озброєного війська, жадібного до слави, а ніж до наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя – шаблі і рушниці, яких ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої і кінної, дають собі добре раду на морі”.

У літописі Грабянки знаходимо, що мораль запоріжців не дозволяла забувати аскетичні обов’язки лицаря. Про Б.Хмельницького Граб’янка говорив, що він правдивий аскет, терпів “мороз і зной” однаково з військом, а з їжі споживав просту, в одежі не різнився від інших, і цілком віддаючись лицарським чеснотам. А в іншому творі гетьман характеризується як такий, що “отечество найпаче возлюбивій і ради нього не промінював спокій, користь, інтриги і прибутки”.

Про ідеал такого лицаря – воїна співається в пісні: ”Він логище під божище, а сідлище в головище – нічліг мій. Козак щаслив, хоч не богат, нікому нічого не винуват”. Найгірша річ для нього вмерти серед мирної обстановки, у вигоді, в хаті на лаві.

Із 1736 року походить цікава характеристика англійця Клавдія Рондо про Запоріжжя, він пише: ”...дуже сильний і витривалий народ. Запоріжці – це лицарі, котрі не допускають до свого товариства жінок... Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві люди дуже сильні і добре збудовані (після семилітнього вишколу), але кожний може бути прийнятий чи хлоп, чи помічник. Якщо такий з братства виходив, то його не переслідували, але вважали негідними свого товариства”. “ У Січі жили, – пише Дмитро Яворницький, – виключно нежонаті козаки, що звали себе на відміну від жонатих, лицарями або товаришами”. Життя запорізького козака було позначене своєрідним аскетизмом, який був здобутий власним досвідом: ”Лицарю і лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки припадати”.

Але, щоб полегшити труднощі своєї долі, щоб мати супутників життя, козаки мали звичай побратимства. Січовий козак – це людина, тому він мав душу і серце, у його існувала потреба кимсь опікуватися, а з іншого боку – січовий козак , котрий нападав, потребував вірного товариша, котрий міг би вчасно прийти на допомогу або відвести від нього небезпеку. Тож, цілком двоє чужих людей вирішували “побрататися”.

Така дружба мала силу закону, побратими йшли до церкви, і тут, у присутності священика, давали заповітне слово, “що ми – братове, даємо звід від себе і перед Богом, що хто порушить братства нашого союз, той перед Богом хай відповідь тримає.... щоб одне одного любити, незважаючи на напасті з боку приятелів або не приятелів..., до цього постановили хмільного не брати”. Після цього побратими ставили власноручно підписи або знаки на заповітному слові, молилися, слухали відповідне місце з Євангеліє, дарували одне одному хрести та ікони, тричі цілувалися і виходили з церкви рідними братами до кінця життя.

Прищеплення лицарських чеснот здійснювалось різними соціальними інституціями: козацьким братством, церквою, школою та суровим життям. Досвідчені козаки і старшина мали при собі хлопчиків-підліток (джура). Народ поважав легендарних лицарів, тому прагнення стати козаком було мрією кожного українського юнака.

Спозарання обов’язково йшли козаки молитися до Січової церкви, а потім відбувалися тренування з вогнепальної зброї, долання рівчаків та загорож на конях, бій на шаблях відбувався “до першої крові”. Особливе місце відводилось досвідченим козакам, які вчили терпіти біль і берегти честь (загибель Тараса Бульби). Військова дисципліна на Січі ґрунтувалася на шануванні людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за вчинення порушення дисципліни або скоєного гріха (“Дума про трьох братів азовських”). Сумлінне ставлення до службових обов’язків, приязне ставлення до своїх товаришів і командирів ґрунтувалося на любові кожного козака до своєї рідної землі і православної віри. У зв’язку з цим між козаками існувала в колективі злагода.

Отже, честь і гідність у козаків виховували:

– досвідчені козаки своїм прикладом;

– школи, церква;

– бойове братство, сувора школа козацького життя.

Ставлення козаків до жінки відзначалось особливою шляхетністю. До фортеці Запорізької Січі під страхом смертної кари заборонялось приводити жінок. Крім того, запоріжці вважали не бажаним козаку женитися з молодих років. Присвячено багато народних пісень та літературних творів проводам козаків до війська, розлученню сина з матір’ю, хлопця з дівчиною, чоловіка з дружиною.(“Їхав козак за Дунай”, “За світ стали козаченьки” та ін.). У Т.Г. Шевченка трагедійні твори “Причина”, ”Тополя” та багато інших присвячені цим проблемам.

Пошана до матері, до бабусі, до сестри, що мала місце і пропагувалась у сімейному вихованні хлопця, майбутнього козака, поступово переростала в пошану до дівчини, до майбутньої дружини. Лицарське ставлення закоханого юнака до майбутньої дружини з великою силою передано в українських ліричних піснях, в яких він, поряд із зверненням до коханої з найніжнішими словами, заявляє про свою готовність завжди піклуватися про неї, бути захисником і опорою.

Звичай заборони жінки на Січі – не зневага до неї, а навпаки висока пошана. Козаки серед своїх небесних покровителів глибоко шанували Матір Божу. На честь Покрови Пресвятої Богородиці зводились храми. Головним храмовим святом козаків було 1 (14) жовтня – День Покрови Богородиці. Це свято мало подвійне значення: під покровом Богородиці вони залишались неодруженими і свято виконували девіз свого життя – захист православної віри.

Є. Маланюк, відомий український письменник, зазначав, що козацтво, наприклад, було максимальним націєтворчим напруженням цілого народу, цілої Батьківщини. “Або волю здобути, або вдома не бути”, – ця чи не найголовніша риса українського менталітету зробили можливим наступне відродження української нації. В такому разі й давні військові звичаї стануть надбанням сучасної військової інтелігенції, зміцнять її духовно.

Основним елементом духовності є жива активна свідомість людини, що включає в себе такі поняття як сором, совість, обов’язок, відповідальність, прагнення до добра. Так кандидат філософських наук, полковник Требін М. у статті “Віра і військо” наголошує, що тільки істинний християнин може бути доблесним воїном. У контексті дискурсу гостро постає проблема свідомого вибору професії українського військового, який клянеться захищати саме християнські ідеали добра, ближнього, що зветься у Г.Сковороди ”природженість до військового”. Відомий український педагог Григорій Ващенко наголошував, що джерелом натхнення в героїчній службі Батьківщині може бути лише свідомість, сполучена з палкою любов’ю до неї, до свого народу.

Тому відродження кращих християнських традицій українського війська таких, як шануванням святих воїнів; відзначення давнього звичаю святкування Покрови Пресвятої Богородиці; шанування культу архистратига Божого Михаїла (як зразка мудрого послугу й вірності, запоруки перемоги) можуть стати підґрунтям становлення українських військових.

Актуальність цієї проблеми полягає в тому, що сьогодні, у період нелегкої розбудови української державності, у часи занепаду суспільної етики й культури, українці, як політична нація потребують міцного підґрунтя для успішного вирішення державотворчих завдань.

У радянський період нашої історії ця духовна якість армії значною мірою була втрачена (чим частково пояснюється історичний занепад радянських збройних сил).

Людина, яка живе з Богом у серці щиро, володіє моральними принципами і керується у своїх вчинках поняттями совісті і сорому нічого поганого не зробить. Слід зазначити, що військовослужбовців позитивно ставляться до внесення християнських цінностей в армію. Нова структура капеланства в умовах сучасної російсько-української війни набула авторитету серед українських воїнів. А тому у військових колективах, там, де відбувається постійне піклування про духовне життя особового складу, зростає авторитет командирів і якість несення служби, зміцнюється дисципліна, покращуються взаємостосунки між військовослужбовцями.

Ніна Немировська, Харків