30 листопада 2013

Вчення святих отців про пастирське служіння

 

    Бути православним священнослужителем означає жити духовно, мати багату церковну й загальну культуру і цілком присвятити себе - Богу і людям. Пастирське служіння - подвиг безмежної любові до Христа і людей. Найперше місце в житті пастиря належить молитві. Якщо священнослужитель живе духовно, то і пастирство його буде правдиве. Інакше все втрачає духовний зміст і перетворюється в одну формальну зовнішність. У пастиря два священних обов’язки: молитва і подвиг. Молитвою він супроводжує кожне своє священнодіяння в церкві; молитвою і вдома готується до богослужіння. Подвиг пастиря має полягати в тому, щоб віддалятися від принад і втіх світу, і коли пастир не вільний від цієї спокуси, - це ознака , що в нього немає пастирського духу. Навчитися молитися – перша потреба священнослужителя. Молитва, будучи головним обов’язком пастиря, не повинна обмежуватися в нього богослужінням. Хто не молиться вдома, той не може молитися і в храмі, тому і в своєму домі пастир повинен також зберігати духовну атмосферу.  Молитва і подвиг - це ніби крила, які підносять пастиря від землі до неба.

    У творах св. отців перших трьох століть ми не знаходимо більш-менш повного викладу про пастирське служіння. У них даються тільки короткі вказівки щодо окремих сторін пастирської діяльності, пройняті правдиво отцівською простотою й теплом люблячого серця. Наприклад, св. Ігнатій Богоносець закликає пресвітерів «виконувати служіння своє з усяким старанням тілесним і духовним». «Дбай, — говорить він, — про єднання, прощай всім, будь невтомним у молитві, носи немочі всіх: бо де більше праці, там більше й надбання. Та особливо ми повинні все терпіти заради Бога, щоб і Він потерпів нас. Учись розуміти обставини часу». Він же навчає «пресвітерів підпорядковуватися єпископам» [7, с. 203].

    Думку про взаємний мир та єдність між єпископами, пастирями й паствою, а також і про дотримування в Церкві належної підлеглості й порядку докладніше розвинуто в посланні Климента Римського до коринфської Церкви. Св. Полікарп, єпископ Смирнський ставить вимогу, щоб і пресвітери були «доброзичливі і милостиві, стримувалися від гніву, помсти, підлесливості й несправедливості, уникали усякого грошолюбства і не були легковірні до наклепів. Св. Іриней, єпископ Ліонський, міркуючи про те, яка тяжка кара чекає недбалих пресвітерів, і як високо треба цінувати справжнє пастирство, переконує віддалятися від тих, що «багатьма вважаються за пресвітерів, а служать своїм похотям і хоча здаються такими, що мають страх Божий у своїх серцях, але зневажають інших, пишаються своїм старшинством і таємно чинять зло». Святий отець навчає мати спілкування тільки з тими, що «пильнують вчення апостолів і, виконуючи обов'язки пресвітера, подають вчення правдиве і живуть,  на утвердження та виправлення інших» [5, с. 324] .

    Згідно вчення св. Кипріана, єпископа Карфагенського, «кожен, хто удостоєний священства, повинен служити тільки вівтарю, віддаватися тільки молитвам і благанням і не покидати Церкву для земних і мирських справ, а працювати день і ніч для справ небесних і духовних» [6, с. 249] .

    З четвертого століття настав сприятливіший час для внутрішнього розвитку і зовнішнього впорядкування церковного життя. На помісних і вселенських соборах визначено було певні правила, що стосуються різних сторін церковного благоустрою. В тому числі визначено було канонічні умови вступу до кліру, а також службові права і обов'язки кліриків на підставі Слова Божого і практики Церкви апостольської. Керуючись цими вказівками, отці Церкви того часу почали прикладати їх до окремих випадків пастирської діяльності і в своїх творах докладніше розвивати ідею пастирського служіння. З цього погляду особливо визначаються такі отці і вчителі Церкви: св. Григорій Богослов, св. Амвросій Медіоланський, св. Іоанн Златоуст, бл. Ієронім, св. Григорій Двоєслов. Святий Григорій Богослов викладає інше поняття про пастирське служіння, яке ніхто не повинен приймати на себе без старанної попередньої підготовки, а тим більше ради своїх корисливих мотивів. Пастир Церкви, за словами св. Григорія, повинен «стояти з ангелами, славословити з архангелами, підносити жертви на горний жертовник, священнодіяти з Христом, відновлювати створіння, поновлювати образ Божий, творити для горнього світу... і мені, — пише він, — соромно за тих, хто нічим не кращі від інших, з невмитими, як кажуть, руками, з нечистими душами беруться за найсвятішу справу, і перше ніж стали достойними приступити до священства, вдираються у святилище, тиснуться і штовхаються навколо святої трапези, мовби вважаючи цей сан не зразком доброчесності, а засобом до прожитку, не служінням, за яке треба відповідати, а верховенством, що не дає звіту. І такі люди, вбогі на благочестя, жалюгідні в самому блиску своєму, чи не численніші за тих над ким вони мають владу, тому, хто не знає ні того, що треба говорити, ані того, що треба робити, краще вчитися, ніж, не знаючи, навчати ... А тому брати на себе труд учити, поки сам як слід не навчився, і, згідно з прислів'ям, на великій глиняній посудині вчитися робити горшки, тобто над душами інших вправлятися в благочесті, — на мою думку, властиво, тільки людям нерозумним і зухвалим». Святий отець осуджує тих, які перше ніж обстрижуть у себе волосся і позбудуться дитячого лепетання, перше ніж узнають назви священних книг і навчаться розпізнавати книги Старого і Нового Завітів, і коли тільки завчать, два-три слова про благочестя, та й то з розмов, а не з книги, — як уже вважають себе і мудрими, і книжниками, і законниками і бажають, щоб звали їх люди: «Учителю!» (Мф. 23, 7).

    Визначаючи пастирські обов'язки, святий отець з особливою увагою зупиняється на проповідуванні слова Божого, на лікуванні духовних недуг дітей духовних і на захисті святої істини від ворогів Церкви Христової. Щоб належно виконувати ці обов'язки, на думку святителя Григорія Богослова, не досить самого тільки практичного благочестя, а потрібна і значна теоретична підготовка. «Припустимо, — говорить він,— що інший непорочний і зійшов на самий верх доброчесності; все ще не бачу, з яким запасом знання, на яку поклавшись силу, відважиться він на таке начальство? Адже направляти людину, наймудріше і мінливе створіння, справді це — мистецтво з мистецтв і наука з наук». «А скільки для цього потрібно розуму, яке потрібне тонке й глибоке знання природи й душі людської, яка проникливість, скільки досвідченості! Ось чому не треба шукати священства в молоді роки; ось чому Церква визначає для вступу в священство певний вік, раніше від якого приймати висвяту не дозволяється» [2, с. 176 - 177].

    Св. Амвросій Медіоланський повинен був прийняти єпископський сан несподівано для себе, за наполегливою вимогою народу й кліру, і тому нерідко відчував багато в чому незручність прийняття священства без попереднього приготування до нього. Тому, ставши єпископом, він звернув особливу увагу на служіння людям. Свідченням святительських турбот його у цій справі є твір святого Амвросія, що складається з трьох книг, під назвою «О должностях священнослужителей Церкви Христовой». У цьому творі святий отець дає пастирям Церкви поради й настанови переважно практичного характеру, обґрунтовані прикладом з життя старозавітних і новозавітних праведників. За основу належного виконання кожного обов'язку святий Амвросій визнає такі чотири чесноти: мудрість, справедливість, мужність і стриманість. Кожна моральна дія або вчинок віруючої людини повинні зокрема характеризуватися: а) підкоренням волі розуму, б) відсутністю захоплення і в) поміркованістю. Зокрема ж, служителю Господньому не слід зваблюватися земними втіхами; навпаки, він повинен виявляти усі ті моральні якості, яких вимагає від нього апостол Павло: «тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним...»  (1 Тим. 3), і дорожити громадською думкою, щоб не принижувати свого звання; але щоб усякий, дивлячись на «служителя вівтаря Господнього, прикрашеного відповідними його сану чеснотами, шанував і прославляв Творця і Господа, що має в своєму Вертограді таких діячів» [1, с. 89]. Святий Іоанн Златоуст, будучи дияконом в Антіохії (380—386) і бажаючи уникнути пастирського служіння, написав для свого виправдання «Шесть слов о священстве», викладених у формі розмови св. Іоана Златоуста з другом його св. Василієм Великим. Св. Іоан Златоуст з особливим благоговінням ставиться до пастирського звання, розуміє його надто високо і тому страшиться великої відповідальності, поєднаної з цим служінням. «Священство, — говорить він, — здійснюється на землі, але належить до порядку небесних установлень, і вельми справедливо. Не людина, не ангел, не архангел, не інша яка створена сила, але Сам Утішитель установив це служіння і спонукав людей, які ще перебувають у тілі, наслідувати службу ангелів. Тому священик повинен бути таким чистим, наче б він стояв на небі посеред ангельських сил..... Живучи на землі, священики покликані розпоряджатися небесним і одержали владу, якої Бог не дав ні ангелам, ані архангелам, бо їм не сказано: «що зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі і що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі» (Мф. 18, 18). Яка влада більша за цю?.. Говорячи потім про моральну чистоту священика, що відповідає високому служінню його, св. Іоан Златоуст запитує: «яким повинен бути той, хто молиться за ціле місто, за всесвіт і умилостивлює Бога за гріхи всіх, не тільки живих, але й померлих? Для такої молитви я не вважаю достатнім навіть сміливість Мойсея та Іллі. Священик так приступає до Бога, немовби йому довірено увесь світ, і він — отець усіх: благає за припинення повсюди війн, утихомирення заколотів, просить за мир, добре поліття, швидке припинення всіх нещасть, приватних і суспільних. Він повинен у всьому так перевищувати всіх, за кого просить, як оборонець перевищує тих, кого захищає. А коли він призиває Святого Духа, приносить Жертву і постійно торкається спільного для всіх Владики, — скажи мені, де вмістимо його? Якої зажадаємо від нього чистоти і якого благоговіння? Подумай, якими мають бути руки, що служать цьому, яким — язик, що вимовляє ці слова? Чи не чистіша над усе і ясніша душа, яка приймає цього Духа? Тоді ангели стоять перед священиком, весь сонм небесних сил благає і, на честь Того, Хто лежить, заповнює місце біля престолу». Недивно після цього, коли навіть такі великі мужі, як апостол Павло, «що піднісся до третього неба і удостоївся тайн Божих» (2 Кор. 12, 2), завжди страшилися, споглядаючи важливість пастирського обов'язку. Звертаючись потім до питання про своє ухилення від священства, святий отець відповідає: «Якби досить було тільки називатися пастирем і виконувати обов'язки будь-як, і коли б не було ніякої небезпечності, нехай хто хоче, обвинувачує мене в марнославстві. Та коли тому, хто приймає на себе пастирство, треба мати велику розсудливість, а поперед розсудливості велику благодать у Бога, правоту вдачі, чистоту життя і доброчесність більшу ніж людську, — то ти не відмовиш мені в прощенні за те, що я не бажав марно й безрозсудно загубити себе ... Ні, я знаю свою душу, слабу й малу. Знаю важливість служіння і велику трудність справи! … Душу священика поривають хвилі, сильніші за ті, що їх вітер здіймає на морі. І найперше виринає велика скеля марнославства, значно небезпечніша від скелі, про яку байкарі розповідають чудеса... Коли б хто доручив мені настоятельство, то було б однаково, якби він, зв'язавши назад мені руки, кинув мене звірам на тій скелі, щоб вони мене щодня терзали. Які ж це звірі? Лють, нудьга, заздрість, розбрат, наклепи, осуд, неправда, лицемірство, підступ, гнів проти людей, які нічим не скривдили нас, задоволення з неладів їх, любов до похвал, бажання шанобливість (вони найбільше хвилюють людську душу), вчення, пропоноване для задоволення, вимушені лестощі низьке запобігання, нерозумні й шкідливі почесті, прихильності, небезпечні як для тих, хто їх виявляє, так і для тих, хто приймає їх, боязкий страх, який личить тільки найпослідущим невільникам, брак відваги, велика вдаваність смиренномудрості, в чому правди немає, відмова від викривань та епітимій, або, краще сказати, застосування їх над міру до людей незнатних, а перед людьми, наділеними владою, — несміливість, що не дозволяє й рота відкрити» [4, с. 34].

    Далі святий отець звертає увагу на те, що «пороки священиків не можуть бути приховані, але хоч би вони були й малі, швидко стають відомі ... Гріхи звичайних людей, тому що вони чиняться в мороці, гублять тільки тих, хто грішить, а порочність поважного й відомого багатьом мужа завдає загальної шкоди всім». Тому-то «для священства повинні обиратися такі душі, якими ласка Божа колись показала у вавилонській печі тіла святих отроків». Гідність кандидата у священство святий Іоан Златоуст визначає не зовнішніми його заслугами і навіть не самим тільки благочестям його. «Знаю багатьох, — пише він, — що подвизалися весь час, виснажували себе постом. Поки вони могли бути на самоті і турбуватися про себе, вони догоджали Богові і кожен день досягали успіху в любові до мудрості. Коли ж вони, ставши серед натовпу, «змушені були виправляти темноту народу, то одні на самому початку виявилися нездібними до такої справи, а інші, змушені залишитися, покинувши попередній спосіб життя, вельми багато пошкодили собі і не дали ніякої користі іншим. Коли хто навіть усе життя справляв у нижчому чині службу і дійшов до похилого віку, я не вважаю його достойним вищого сану тільки з поваги до віку його. Отже, тому, хто має висвячувати, треба дуже пильно випробовувати ставленика; а ще більше слід випробувати себе самого тому, кого мають висвячувати». За словами святого Іоана Златоуста, священик повинен бути людиною освіченою, особливо ж обізнаним із Святим Письмом і твердим у догматах християнських: «Через недосвідченість одного, — говорить він, — багато людей доходять до останньої загибелі». Особливо ж священик повинен старатися розвивати в собі дар слова. Освічені люди повинні більше працювати, ніж невчені: ніхто не буде звинувачувати цих останніх, коли вони не скажуть нічого, вартого уваги; а ті, коли не завжди виголошуватимуть будь-що вище тієї думки, яку мають усі про них, діставатимуть від усіх докори. А що сила слова залежить не від природи, а від навчання, то хоча б хто і довів її до довершеності, може знову втратити, коли старанням і вправами не буде розвивати цієї сили. Блаженний Ієронім у своєму творі «Про життя кліриків і священнослужителів» повстає проти різних недоліків духовенства і дає священнослужителям багато добрих практичних порад щодо належного виконання ними свого  пастирського служіння. Наприклад: «Клірик, який присвятив себе на служіння Церкві Христовій, повинен найперше вникати в значення свого імені, а пізнавши його, повинен на ділі виправдати його. Грецьке «клір» нашою мовою означає те ж, що «надбання». Клірики називаються так або тому, що становлять надбання Господа, або тому, що Сам Господь є надбанням або життям кліриків. Отже, в служінні Христу не шукай мирського задоволення: в противному разі і про тебе будуть говорити: «вони не одержали ніякої користі» (Ієр. 12, 13). Скромну трапезу твою нехай розділять з тобою вбогі, перехожі і разом з ними Сам Христос. Такого клірика, який торгує і з бідняка став багатим, уникай, як пошесті» Священик, який дбає про власне духовне збагачення, спричиняє собі безчестя. Відхиляючи кліриків від усякої думки користуватися чужим, блаженний Ієронім радить їм уникати, по можливості, навіть подарунків. «Не вмію, — пише він, — сказати чому, тільки і сам той, хто благає тебе дозволити піднести тобі що-небудь, як тільки ти приймеш, почне вже менше поважати тебе. Навпаки, коли ти залишиш без уваги його прохання, він потім більше поважатиме тебе». Бережись, щоб вчинки твої не заперечували твоїх слів, щоб у той час, коли проповідуєш у церкві, хто-небудь подумки не сказав про тебе: «Чому ж ти сам не робиш так, як учиш?» Коли ти повчаєш у храмі, пильнуй не про те, щоб тебе хвалили, а щоб з глибини серця зітхали. Похвалою тобі мають бути сльози слухачів. Між іншим, слово пресвітера повинно бути прикрашене словами Писання. Я не хочу, щоб ти повчав напоказ, говорив багато, не усвідомлюючи того….».  Святий Григорій Двоєслов у книзі  «Правило пастырское или о пастырском служение», крім підтвердження високого погляду на пастирське служіння, висловленого у вищезгаданих отців Церкви, дуже докладно визначаються стосунки пастиря до пасомих. Святий отець з особливою наполегливістю закликає пастирів до любові, що виявляється в співчутті хворим, немічним. Така любов «підноситься до горнього і робить нас здібнішими підноситися до Бога». Далі пастир, як керівник своєї пастви, повинен «ласкаво й по-дружньому ставитися до доброзвичайних і бути суворим ревнителем правди перед іншими». «Усі правителі, — пише святитель, — найперше повинні звертати увагу не на владу над підлеглими завдяки своєму становищу, а на рівність з ними за природою свого походження, і втішатися не тим, що вони начальствують над подібними до себе, а тим, що, начальствуючи над ними, вони мають можливість бути для них корисними... На всякому місці управління буває тоді добре, коли правитель або начальник панує і має перевагу більше над пороками, ніж над підлеглими, подібними до себе братами за природою. Пастир Церкви не повинен обтяжуватися мирськими турботами на шкоду піклуванню про моральні потреби пастви. Пастирі, які захопилися тільки «мирськими турботами, не звертають уже ніякої уваги на істотний обов'язок свій бути духовними керівниками своїх підлеглих. А тому й підлеглі байдужніють у своєму житті до благочестя, зустрічаючи перешкоду до цього в спокусливому прикладі свого предстоятеля ... З другого боку, не можна похвалити і тих пастирів, які присвячують свою працю виключно тільки духовним предметам, так що зовнішні потреби пастви для них ніби не існують. Як наслідок цього буває те, що духовні діти таких пастирів, не зустрічаючи в них співчуття до своїх потреб, залишаються в свою чергу байдужими і до них, зневажаючи більшу частину їх пастирських навчань... Вислуховуючи з уст їх плямування своєї темноти і своїх вчинків, але не зустрічаючи співчутливого жалю до своїх немощів і потреб цього життя, вони неохоче слухають їх духовні бесіди та ще менше виконують те, що їм говориться в них. Тому пастирям слід турбуватися про свою паству, щоб внутрішнє їх благочестя більше процвітало».

    У дальших своїх повчаннях святий Григорій Великий вчить: «пастирям не шукати собі популярності і уникати підлещування людям, бути, розбірливим у своїх викриваннях і в своїй стриманості, в ревності й поблажливості. У своїх повчаннях вони мають пристосовуватися до різного стану своїх слухачів, і при цьому вказує самий спосіб або своєрідну програму такого роду повчань» [3, с. 70].

    Пастирський досвід, наслідуючи вище сказані особливості пастирського служіння, повинен бути твердо закріплений в уподібненні до Христа Спасителя, збагачений духовними настановами св. отців Церкви, бо в їх працях ми маємо багатий досвід духовного життя і душепіклування. Без наслідування Христа неможливе духовне відродження пастирем своєї пастви та її участь в Царстві Небесному, - а саме в цьому головна мета пастирського служіння.

кандидат богословських наук,  Віталій Стефаник

 

1. Амвросий Медиоланский, св. О должностях священнослужителей церкви Христовой.  К., Издание П. Поспелова, 1875. – 380 с.

2. Григорий Богослов, св. Творения. Ч. 1. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1994. – 278 с.

3. Григорий Двоеслов, св. Правило пастырское или о пастырском служении. Паломник. М., 1991. -  267 с.

4. Иоанн Златоуст, св. О священстве.  К.: Типография Києво-Печерська Лавра. 1997. – 143с.

5. Ириней Лионский, св. Творения. / Пер. П. Преображенского. СПб., 1900. –  643 с.

6. Киприан Карфагенский, св. Избранные сочинения. / Пер. с греч. М. Протопопова. СПб, 1803. - 383 с.

7. Мужі апостольські: збірка писань мужів апостольських у перекладі українською мовою викладачів та аспірантів Київської православної богословської академії / Під редакцією Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси - України Філарета. – К. : Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. – 304 с.

 
 

календар

23 червня 2017

Святитель Иоанн Тобольский

23 июня 2017 г. ( 10 июня ст.ст.), пятница.
Седмица 3-я по Пятидесятнице. Петров пост. Монастырский устав: cухоядение (хлеб, овощи, фрукты).

Cовершается служба, не отмеченная в Типиконе никаким знакомСщмч. Тимофея, еп. Прусского. Cовершается служба, не отмеченная в Типиконе никаким знакомОбретение мощей свт. Василия, еп. Рязанского. Cовершается служба, не отмеченная в Типиконе никаким знакомСобор Рязанских святых. Cовершается служба, не отмеченная в Типиконе никаким знакомСвт. Иоанна, митр. Тобольского. Cовершается служба, не отмеченная в Типиконе никаким знакомСобор Сибирских святых. Мчч. Александра и Антонины девы. Прп. Феофана Антиохийского. Свт. Вассиана, еп. Лавдийского. Прп. Силуана, схимника Печерского. Сщмч. Тимофея пресвитера.

Перейти в раздел
 
 

Рекомендуємо відвідати