Міфи про священство: Священики гладкі, бо багато їдять і нічого не роблять

Є у нашому народі такий стереотип по відношенню до духовенства, що ніби священик - такий собі «пампушок», а гладкий він ніби тому, що багато їсть, а нічого не робить. Тому портал КІРІОС попросив ієромонаха Олеся-Августина скинути завісу невідання з столу і праці священика. 

З любов'ю зберігаю у себе вдома альбоми моєї бабці з старовинними, ще початку ХХ сторіччя, фотографіями. Інколи з майже ностальгічним сентиментом перегортаю сторінки, придивляюсь до облич рідних людей, яких вже давно нема на землі. Їх обличчя, їх характери, неповторність рис є моєю спадщиною, за яку я несу відповідальність і яка до мене цілий час промовляє і чогось від мене вимагає.

На багатьох старовинних фотографіях бачу священиків — бабциних вуйків, дідів. Наша родина від багатьох поколінь була священичою.

Високолобі, з ясними просвітленими спокійними обличчями. Багато хто солідний, огрядний: широка кістка і потужна статура є нашими сімейними рисами.

Придивляюсь і на пам'ять приходять бабцині спомини й оповідання.

Ось цього могутньої статури протоієрея вона називала "вуйком Василем". Він мав шестеро дітей. Починав день о п'ятій годині ранку. Встигав поїсти наскоро після Літургії, бо одразу, як споминала бабця, йшов до хворих та з іншими требами. Щоденно обходив не менш з десятка домівок своїх вірних, перед усім ті, де були якісь негаразди, щоби привести до злагоди. Повертався, щось перекусив, сідав за Святе Письмо, богословські книжки. Під вечір обідав з усією своєю родиною. Бабця пам'ятала, як весело було за столом у тій священичій хаті. "Вуйко Василь не їв багато, - казала, - але все одно був важкий, хоч і цілий час рухався, людей відвідував, служив, - але вже такий був його устрій..."

У 1919 році більшовики розіп’яли його на царських вратах його церкви і знищили всю родину.

Інша фотографія: бабцин дід, отець Атаназій, теж протоєрей. Богослов, людина праці, невтомний шукач душ, помічник знедолених й осиротілих. На його очах, як споминала бабця, більшовики скинули у криницю, відрубавши голову дружині й ще п'яти родичам, що жили на той час в його священичій хаті. Потім і його втопили в криниці. Людей, що були кинулися спасати отця, постріляли.

Ще і ще фотографії за фотографіями — спокійні й просвітлені священичі обличчя: до виру кровавого більшовицького терору ще десятиріччя попереду. Але в спокої їх облич вже відчитується якась містична готовність прияти хрест і зійти на Голгофу, коли Господь покличе.

Потім, вже коли криваві жахи і переляк відіб'є пам'ять тим, хто вціліє (бо саме вірні положать голови разом з пастирями на тій же Голгофі), - значно потім, коли вже альбоми з сімейними фотографіями стануть рідкісною сімейною спадщиною, - легко буде навіювати «людським масам» міф про ненажерливого попа, який нарощує собі черево, бо раз-другий махне собі кадилом і спить собі на перинах або п'є чай у тіні “розлогих клюков” і безперервно щось їсть на очах зголоднілого убогого люду. Скандальна й епатажна картинка російського передвижника Перова “Чаювання у Митіщах” стане ілюстрацією у підручниках середніх класів як начебто підтвердженням міфу про “кровопийць ненажерливих — попів”.



Навіщо було злодійському режиму аж так брехати? Яка користь була владі від тої міфотворчості?

Багато якої користі. Перед усім треба було знищити пам'ять про голгофський подвиг священства, яке не підкорилося розгнузданій сатанинській пошесті. Треба було знищити пам'ять про велич трудового подвигу простих (і не простих) священиків, які жертовно слугували потребуючим, нужденним, осиротілим у повноті величі правди Христової. Треба було до глибин підсвідомості випалити у простого люду надію, що була пов'язана з носіями правди — священиками, які не зраджували навіть коштом свого життя і життя своїх родин.

Міф про "товстозадого трутня" створювався, аби зруйнувати здобутий тисячоліттями християнства авторитет священства — авторитет, що був оплочений жертовною кров'ю христових апостолів.

Міф про "лінивого дармоїда і кровопивцю, паразита попа" позоставляв людину наодинці з бандитською владою окупантів без надії на заступництво і перемогу справедливості. Цей міф робив людину якнайбільше керованою, бо випровадженою аж поза темряву відчаю.

Для мене не є дивним, що саме в наші дні, саме при наявності обставин нашого толерантно-незалежного буття цей міф знову відроджується: нерозкаяна комуна теж має свою спадщину і своїх спадкоємців, до того ж награбовані гроші ніяк не повернулися до власників, бо ніхто й не вимагав — давно вже нема кому вимагати... Спадкоємці тих, хто нищив священство, розстрілював вірних, задурював сп’янілі від переляку голови пропагандиськими міфами, хочуть вільно і гідно володіти кривавою спадщиною і насолоджуватися благами і відчуватися господарями життя. Їм не потрібно відновлення такої перешкоди, як носії Божої незнищуваної правди — священики.

І якщо не можна винищити так, як то зробили бандити-прадіди, тоді напевно можна скористатися з пропагандистського міфу.

Цей міф стане значно більш могутнім завдяки новочесним середовищам масового переказу. А люди... Люди, вирощені у радянській пробірці катівень НКВД, майже генетично несуть в собі піддатливість до брехливої пропаганди, яка — о, іронія! - називає себе правдою з великої літери. Але обов'язково: правдою в лапках - “Правдою” - тобто начебто, за домовленістю, якщо ви згідні і тільки спробуйте бути незгідними!

Але реальна правда є простою і побачити її може кожний на власні очі. Бо священики є знову поряд з нами і ми знову маємо можливість бути вірними. Воно знову перетворюють хліб і вино у Тіло і Кров Воскреслого Бога - і перетворюють населення у Люд Божий, а житлову дільницю - у парафію, територію присутності Царства Небесного, нашої заповітної Вітчизни. Щоби саме так воно сталося, священик повинен невтомно відслужити Літургію і сукупність молитви годин (часи), що освячують тяглість нашого щоденного життя і наповнюють його Божим сенсом. Він повинен подбати, щоб святе служіння мало в собі відблиск Божественної краси, і кожний, навіть не свідомо, відчув би близькість Неба і виконання Христової обітниці. На священичих плечах ремонти храмів, які досить часто є забутими. Державного бюджету нема, тому священик мусить шукати і домовлятися, віднаходити і дякувати. Головним же позостається служіння таїнств: Хрещення, вінчання... Ось вже прийшли і кличуть до вмираючого, бо священик є єдиною і останньою надією на примирення з Вічністю Божою - і не має ніякого права відмовити у цьому служінню. Священик є "швидкою допомогою" і "телефоном довіри". Часто-густо страждальна людина з пошкодженою психікою шукає можливості хоча б декілька хвилин скористатися з уваги священика і той не сміє відмовити, бо є посланий оздоровляти світ. Є ще й такий хрест: довгі години сповідування і прийняття бруду гріхів і прогрішень людських, де ні на мить не можна втратити уваги, бо ціна помилки є розміром у вічне життя або вічне агонію. І необхідність катехизувати, навчати вірі. Повідомити про життя вірних Владику, знестися з єпархіальними комісіями, щоби життя вірних було повноцінним і узгодженим з життям цілої Церкви... І ще є родина, якій теж потрібний батько, теж потрібне тихе і довірливе спілкування з ним, єдиним татком на землі...


Святіший Патріарх Сербський Павло

Така є правда про священиче щоденне життя. І можна було би ще додати. І навіть критично сказати, що не всім вистарчає людської сили відслужити так, як в ідеалі треба було би. І про те, що перевтомлення інколи дає себе знати, і священик мимоволі захоче хоча б натрішечки у відпустку з Хреста, але мусить, мусить... І так хоче колись у відповідь тепла і зрозуміння - не тільки парадних вітань з приводу офіційних торжеств. Але найчастіше у відповідь отримує міфи, міфи і міфи...

Я не дивуюся, що саме в наші дні з такою потворною насолодою, як ласощами, насолоджуються брехливим міфом про священство різноманітні мас-медіа. Я не дивуюсь кількості продажних міфотворців і міфоспоживачів.

Але як на диво я зачудовано вглядаюся у неймовірний феномен відродження священства — всупереч міфу, всупереч пліткам і знущанням! - відродженню людей зі спокійними і просвітленими обличчями, в яких вже можна розпізнати відблиск готовності йти на Голгофу за правду, за скривджених і нужденних. Йти, як Господь велить — всупереч міфічним поголоскам.

Священство — це чудо відновлення надії, чудо повернення до тої спадщини, яку від нас вкрасти неможна — бо вона зберігається в Небі. До спадщини святості.

За матеріалами