Папа бідних і знедолених - єзуїт Хорхе Маріо Берґольйо
„... Якщо у вас немає гарного набору зброї для виживання, здобувайте його прямо зараз.
Нехай це буде одним із пріоритетів - після запасу їжі, води і житла.
Купіть хоча б середнього розміру пістолет, військову напівавтоматичну гвинтівку і пістолет,
або гвинтівку 22-го калібру. Доповнять набір гвинтівка з магазином
(бажано того ж калібру, що й напівавтоматична гвинтівка),
помпова рушниця й ще щось на зразок пістолета-кулемета або напівавтоматичного карабіна...”
(Поради людини, яка пережила дефолт в Аргентині у 2001-2002 рр.)
Напередодні цієї катастрофи, 21 лютого 2001 р., папа Йоанн Павло ІІ підніс архиєпископа Буенос-Айреса і примаса Аргентини єзуїта Хорхе Маріо Берґольйо до кардинальської гідності на консисторії у Ватикані. Новий кардинал отримав титул церкви Сан Роберто Белларміно. 1998 року він також був призначений ординарієм українців-католиків східного обряду в Аргентині.
В Аргентині кардинал Берґольйо відомий своєю проповіддю співчуття до бідних, підкресленням важливості духовності, яка природнім чином провадитиме до більшого співчуття щодо страждань бідних. Він всюди і завжди публічно підтримував соціальні програми та висловлював сумніви у справедливості вільної ринкової економіки. Приналежність Хорхе Маріо Берґольйо спочатку до вищих достойників Товариства Ісуса (у 1973-1976 рр. він був провінціалом Аргентинсько-Уругвайської провінції), потім до вищих церковних ієрархів країни не змінила його спосіб життя простого священика. Примас жив у маленькій квартирі, відмовився від персонального автомобіля і сам готував собі їсти. Проте чи могло бути іншим служіння в регіоні – батьківщині теології визволення, за терору військових хунт та партизан-марксистів, – ніж служіння у скромності та відданості справі соціальної справедливості?
Коли ж в грудні 2001 р. аргентинці вийшли на вулиці, грабуючи крамниці, кардинал Берґольйо різко засудив неоліберальну банківську систему, на яку поклав провину за економічну кризу. Його критика ліберального капіталізму була жорсткою та мала виразну прихильність до державного економічного контролю. Коли МВФ традиційно порадив скоротити „надмірні державні видатки”, примас закликав аргентинців перестати „молитись” на МВФ, бо це не зможе допомогти країні вирватись із найбільшої економічної кризи. Причиною кризи він назвав „найпримітивнішу агресивну форму лібералізму, без правил та контролю”, та закликав створити новий „Центральний банк світу”, заснований на „духові та етиці”, який би замінив МВФ, неспроможний гарантувати фінансову стабільність у світі.
Позиція папи Франциска є близькою до позиції двох його попередників.
Папа Йоанн Павло II в енцикліці „Centesimus аnnus” (1991) писав, що держава має гарантувати основні потреби суспільства, керуючись засадою обмеження ринкових механізмів на користь спільного добра.
Папа Бенедикт XVI у своїй соціальній енцикліці „Caritas in Veritate” (2009) нагадував, що кожне економічне рішення має наслідки морального характеру, а фінансово-економічні кризи є результатом людської жадібності та зловживань.
24 жовтня 2011 р., під час світової фінансово-економічної кризи, Папська рада справедливості та миру виступила з заявою щодо реформування міжнародної фінансово-валютної системи, де підділа різкій критиці „ліберальну економіку без правил та контролю”. Зокрема, критика була скерована на МВФ як інституцію, що втратила своє „важливе значення у стабілізації світової фінансової системи”. Папська рада озвучила ідею аргентинського колеги, закликавши створити „світовий центральний банк, який би регулював фінансову та монетарну систему”.
Ліві „співробітники” аргентинських олігархів
Значне розшарування населення, соціальна нерівність, слабкий середній клас, бідність все ще залишаються найбільш явними симптомами хвороби аргентинського суспільства. За цих обставин кардинал Берґольйо став одним із головних учасників конфлікту аргентинського олігархату з Католицькою Церквою. Берґольйо неодноразово різко критикував дії родини Кіршнерів та їх уряду по виходу країни з кризи. На тлі тоталітарних елементів та демагогії прихильників політики Кіршнерів проповіді кардинала Берґольйо були скеровані на відсутність зацікавленості у владоможців долями бідних людей. Його критика аргентинської політичної олігархії була критикою популістської соціальної риторики кіршнерізму та його опертя на корумповану структуру олігархічної влади. Протягом багатьох років Нестор і Крістіна Кіршнери вели війну з Берґольйо. Нестор дозволяв собі різкі словесні випади проти архиєпископа, а його дружина заявляла, що в країні єдиною справжньою опозицією є кардинал Берґольйо. Після обранні кардинала Берґольйо папою ЗМІ повідомляли, що Президент Аргентини Крістіна Фернандес де Кіршнер, почувши вісті з Ватикану, не могла приховати невдоволення і здивування вибором аргентинського кардинала єпископом Риму.
Причини нападок клану Кіршнерів на голову єпископської конференції Аргентини шукають у подіях 1950-х років. Аналітики вказують на очевидну аналогію між правлінням Хуана Перона та Марії Естели (Ізабель) і Нестора і Крістіни Кіршнерів. Дружина Перона після смерті чоловіка 1974 р. стала президентом Аргентини. 2007 р. Крістіна де Кіршнер замінила на посаді президента свого чоловіка. Протести проти легалізації гомосексуальних шлюбів, яку впровадила Кіршнер, мають явну аналогію у боротьбі Церкви в 1950-х рр. проти легалізації проституції урядом Перона.
За півстоліття потому сексуальні стосунки між чоловіком та чоловіком, а також між жінкою та жінкою, перестали бути їх особистими стосунками, а вийшли на вулицю і перетворилися у фактор високої внутрішньої та міжнародної політики. Ліві не лише в Америці, а й у Європі - Скандинавії, Іспанії, Італії, Франції та Німеччині - активно втілюють в життя політику наступу гомосексуалізму на права людей традиційної орієнтації. Папа Франциск формує позицію Церкви щодо негативного ставлення до гомосексуалізму. Він завжди рішуче виступав проти легалізації одностатевих шлюбів, а можливість усиновленням геями і лесбіянками дітей прямо назвав „дискримінацією, скерованою проти дітей”. Ще як примас Аргентини кардинал Берґольйо заперечував проти укладення шлюбів одностатевих пар, засудивши 2010 року рішення аргентинського уряду їх легалізувати. Президент Аргентини Крістіна де Кіршнер сприйняла позицію кардинала майже як особисту образу, заваживши, що Церква стоїть в цьому питанні на позиціях середньовіччя та інквізиції.
Одним з елементів політичного протистояння кардинала Берґольйо з кланом Кіршнерів стала публікація компромату на примаса. Автором компромату був лівий аргентинський публіцист Орасіо Вербицький, колишній бойовик пероністського партизанського руху Монтонеро. Він 2005 році у книзі „El Silencio. De Paulo VI a Bergoglio. Las relaciones secretas de la Iglesia con la ESMA”1 опубліковав документи про співпрацю аргентинського духовенства з військовою хунтою. Одним із „помічників” хунти ним був названий кардинал Берґольйо, за доносом якого начебто були викрадені два „ліві” священика-єзуїта. Книга вийшла на початку 2005 р. в Буенос-Айресі, а вже у квітні була відкрита карна справа проти Берґольйо за звинуваченням у змові з хунтою. Кардинал звинувачення заперечував, його причетність до цих акцій не була доведена. Однак звинувачення були настільки різки, що вигадка про єзуїтського провінціала-„стукача хунти” дезорієнтувала мільйони католиків та зловтішила антиклерикалів.
На перший погляд, звинувачення видавались правдоподібними. Спочатку католицькі ієрархи зберігали щодо хунти „доброзичливий нейтралітет”, вбачаючи в ній засіб стабілізації країни перед обличчям марксистської пропаганди та соціальних експериментів, які охопили Латинську Америку. Дехто з вищих достойників Церкви, насправді, не завжди поводився гідно у співпраці з військовим режимом. Однак Вербицький не тільки не зміг знайти жодного документа, який став би доказом співпраці Берґольйо з режимом, але й сам викликав підозру щодо співпраці із спецслужбами хунти.
Орасіо Вербицький у 1970-х був бойовиком руху Монтонеро, що боровся проти конституційної влади, а потім і проти хунти. Його спеціалізацією була терористична діяльність – підкладання бомб до казарм поліції та поліцейських відділків. Вербицький входив до складу розвідувального загону, який збирав інформацію про потенційні цілі атак. Вербицький брав участь у викраденні відомих аргентинських промисловців братів Борн, за яких монтонерос отримали шістдесят мільйонів доларів викупу. Він був відповідальним за вивезення цих грошей на Кубу.
Товариші по зброї свідчать, що саме він підірвав бомбу біля Головного штабу аргентинських Збройних Сил 15 березня 1976 р., внаслідок чого було поранено близько двадцяти осіб, переважно військових, та вбитий один перехожий. Також він брав участь в одній із найкривавіших акцій монтонерос – підриві будівлі Головного управління Федеральної поліції Аргентини 2 липня 1976 р. Під час цієї акції загинули 23 офіцерів і до ста людей отримали поранення.
Проте в якийсь момент монтенерос почали дистанціюватись від свого товариша, який був єдиним із 62 членів розвідувального осередку монтеренос, котрий не лише ніколи не був заарештований, але навіть затриманий поліцією. Колишні „партизани” впевнені, що Вербицький був подвійним агентом. Під прямими підозрами у співпраці з хунтою Вербицький опинився у 1979 р., коли його ім’я з’явилося у книзі „El poder aéreo de los argentinos”, виданої в Буенос-Аейресі і присвяченій ВПС Аргентини. Автор - Хуан Хосе Ґуїральдес, знакова постать аргентинських ВПС, у другій половині 1970-х рр. – спічрайтер головнокомандувачів аргентинських ВПС, близький друг батька Вербицького, Бернардо, дякував Орасіо за „співпрацю у редагуванні” книги. За словами самого Орасіо Вербицького, на той момент він уже залишив монтенерос і тому міг спокійно співпрацювати з „другом родини”. Не маючи юридичних доказів співпраці Вербицького зі спецслужбами хунти, захисники кардинала Берґольйо зазначають, що він, тим не менш, є останньою людиною, яка може висувати звинувачення кардиналові.
Сьогодні Орасіо Вербицького називають „духовним керівником” та неофіційним радником головного політичного опонента Берґольйо – президента Аргентини Крістіни де Кіршнер. Вербицький є одним із засновників та провідним журналістом газети „Página/12”, яка підтримує клан Кіршнерів. Власник газети - Фернандо Соколович, колишній бойовик марксистської Народної революційної армії, від рук якої у 1960-1970-х рр. загинуло близько тринадцяти тисяч аргентинців. Вербицький у своїх публікаціях прямо вказує главі держави, кому слід віддати ту чи іншу посаду чи кого з вищих державних чиновників слід звільнити. Хуліо Нудлєр, колишній керівник економічного відділу „Página/12”, публічно звинуватив редакцію у цензурі статей про корупцію в президентському уряді, а свого колегу Вербицького, „політичного комісара” газети, - у постійних політичних маніпуляціях та брехні.
* * *
Один із найвідоміших представників теології визволення, колишній католицький священик із Бразилії, Леонардо Бофф дуже позитивно зустрів повідомлення про обрання аргентинського примаса Берґольйо папою. Леонардо Бофф рішуче відкинув усі звинувачення та підозри щодо папи у неналежному захисті підпорядкованих йому єзуїтів під час правління військової диктатури в Аргентині. Бофф, як і багато інших експертів, прогнозує багато несподіванок від нового папи, який переконаний, що „Церква має стояти на боці бідних”. На його думку, самé імя Франциск уже є ясною програмою: Франциск Ассизький є втіленням Церкви бідних і пригноблених, відповідальності людини за навколишнє середовище та відмови від розкоші.
1 Буенос Айрес, вид-во „Sudamericana”, 2005. Англійський переклад: The Silence: the Catholic Church in Argentina and the „dirty war”. Open Democracy, 2005. Італійський переклад: L' isola del silenzio. Il ruolo della Chiesa nella dittatura argentina. Roma: Fandango Libri, 2006.