«Український тиждень»: Як позбутися духовної залежності
Створення 20 років тому Української Православної Церкви Київського Патріархату стало не менш рішучим кроком, ніж проголошення державної незалежності.
Хоч як це дивно, незалежність держави безспосередньо пов’язана з релігійною свободою її громадян. З утратою першої занепадає і друга. Це промовисто засвідчує історія. Щойно після Переяславської ради (1654) Московська держава розпочала інкорпорацію українських земель, як одразу ж запрагнула й уніфікувати духовне життя своїх підданих. Сформована під впливом азійських чинників, деспотична політична культура не дозволяла її можновладцям допустити існування в межах одного державного утворення двох духовних центрів. 1685 року київський митрополит Григорій Святополк-Четвертинський прийняв висвячення в Білокам’яній, і відтоді наше православ’я майже на 300 років потрапило під юрисдикцію Московського патріархату, який ліквідував його автономні права й давні традиції, нав’язавши власну модель існування. Релігійна залежність Києва була для Москви своєрідною гарантією контролю над духовним життям підкореного населення, сприяла його русифікації та асиміляції через розпорошення в російському православному універсалізмі.
КРОК НАЗАД – ДВА ВПЕРЕД
Українське православ’я не раз пробувало розірвати ланцюги духовного впокорення Москвою. Тільки-но з’являвся шанс здобути державну самостійність, як наші співвітчизники починали шукати й релігійної свободи. Певні кроки в цьому напрямку були зроблені в період Визвольних змагань 1917–1921 років, в результаті чого постала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Знищена більшовиками у 1930-ті, вона завдяки зусиллям нашої еміграції відновилася на окупованих землях історичної Батьківщини в роки Другої світової війни. Однак німецькі репресії та радянські переслідування змусили її сподвижників перемістити свої структури за кордон, і в Західній півкулі вона дістала назву УПЦ в США.
Принципово інші можливості для відновлення самостійності української церкви з’явилися наприкінці 1980-х, у період перебудовчих процесів у СРСР, які віщували лібералізацію духовного життя. Символічно, що відродження нашого православ’я розпочалося саме в Києві. 15 лютого 1989 року тут запрацював ініціативний комітет із відновлення УАПЦ, який поставив собі за мету зареєструвати її громади на території УРСР. Після того як 19 серпня 1989-го з-під юрисдикції РПЦ разом зі своєю парафією вийшов протоієрей Володимир (Ярема), настоятель львівського храму Св. Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів, і в Україні спостерігався масовий відплив церков від російського підпорядкування.
Тоді відроджену УАПЦ очолив позаштатний єпископ Московського патріархату Іван (Боднарчук), який невдовзі був відлучений синодом у Білокам’яній від церковного служіння. На початок 1990 року до автокефалії перейшло близько 200 колишніх парафій РПЦ.
5–6 червня 1990-го в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю близько 700 делегатів з усієї України (серед них сім єпископів i понад 200 священиків), який легітимізував відновлену УАПЦ, прийнявши її статут, і обрав заочно київським Патріархом Мстислава (Скрипника), керівника Української православної церкви в США. Місцеблюстителем престолу в Києві став на той час митрополит Іван (Боднарчук). Офіційна легалізація церкви відбулася 2 жовтня 1990 року, коли радянська влада офіційно зареєструвала УАПЦ.
Демократизація суспільно-політичного життя уможливила візит восени того ж таки року до України й самого митрополита УАПЦ Мстислава (Скрипника), 18 листопада в соборі Св. Софії відбулася його iнтронiзацiя на Патріарха Київського i всієї України.
У відповідь на ці події РПЦ вдалася до оперативних і рішучих заходів, щоб протидіяти рухові за структурне відокремлення українського православ’я. Утрата наших земель бачилась Кремлеві реальною як ніколи впродовж останніх 70 років, до того ж ваги тепер набував релігійний чинник. Ішлося вже не про посилення позицій російської церкви в Україні – потрібно було рятувати те, що ще залишалося під контролем. Терміново скликаний собор РПЦ перейменував Український екзархат Російської православної церкви на Українську православну церкву (УПЦ), надавши їй статус «незалежності та самостійності в управлінні». Було також ухвалено, що глава УПЦ матиме титул митрополита Київського і всієї України. Такі непопулярні серед адептів централізованої (імперської) церковної моделі кроки, на думку ініціаторів цього руху, мали бодай до певного часу «охолодити нову гарячу точку» – цього разу церковну. Предстоятелем УПЦ залишався колишній екзарх (цю посаду він обіймав від 1966 року) – митрополит Філарет (Денисенко). Таким чином, іще до розпаду Радянського Союзу в Україні виникли дві православні церкви: УАПЦ на чолі з Патріархом Мстиславом та УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом.
ПОШУК СИЛЬНІШОГО
На початку 1990-х партійна номенклатура в УРСР розмірковувала про можливий розвиток подій і намагалася визначитися зі своїми «церковними уподобаннями». Найчисленніша УПЦ перебувала тоді ще під російським впливом, а зосереджені переважно в західних областях парафії УАПЦ, хоч і мали незалежницьку позицію, значно поступалися їй за кількістю вірних і сферою впливу. Отже, УАПЦ, в очах вітчизняного істеблішменту, не могла претендувати на роль виразника українських державних інтересів. До того ж вона була новою церквою – маловідомою для тодішнього партійного чиновництва, яке з огляду на обставини мусило навернутися до християнства, забувши про вчорашній атеїзм. Саме лише те, що предстоятель УАПЦ Патріарх Мстислав під час «боротьби за владу рад» був старшиною для особливих доручень головного отамана армії УНР, відштовхнуло колишніх членів КПРС від співпраці з його структурою. Тому влада вирішила спертися на численну УПЦ, домагаючись її незалежності від Московського патріархату.
За іронією долі Білокам’яна, остерігаючись швидкого посилення відродженої УАПЦ, сама надала своїм підлеглим інструмент для легітимного відокремлення. Ним став помісний собор УПЦ, який, відповідно до задуму церковного центру, мав виконати функцію «пряника» для українців. Уже після проголошення державної незалежності, в листопаді 1991 року, митрополит Київський і всієї України Філарет скликав у Києво-Печерській лаврі найвищий керівний орган церкви – помісний собор УПЦ, який ухвалив таке рішення: «Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алєксія II і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію». У зверненні до голови Верховної Ради митрополит Філарет писав, що самостійність УПЦ в незалежній Україні є канонічно виправданою та історично неминучою. Під постановою собору підписалися делегати від усіх, без винятку, єпархій, духовних навчальних закладів і монастирів УПЦ. Рішення мало канонічну легітимність.
Московська патріархія не стала винаходити велосипеда і скористалася старим твердженням: «Мы в осаде – кругом враги!» Філарета звинуватили у спробі «розколоти церкву», а в українські єпархії було мерщій відправлено емісарів із «центру», і вони розпочали процес згуртування «невдоволених та ображених», на яких можна було б спертися під час церковного перевороту, що мав відновити позиції Московського патріархату на наших землях.
У травні 1992 року група підтримуваних Кремлем заколотників ініціювала неканонічний «Харківський собор», результатом якого стало усунення Філарета від влади та обрання замість нього київським митрополитом ставленика Москви митрополита Володимира (Сабодана). В умовах, коли керівництво РПЦ організувало й підтримало розкол в УПЦ, в самостійницьки настроєної частини православного духовенства зникли навіть формальні причини надалі залишатись у підпорядкуванні Білокам’яної. З метою об’єднання двох церков у Києві 25–26 червня 1992 року був скликаний об’єднавчий собор, на якому УАПЦ як спадкоємниця УАПЦ у вигнанні та частина УПЦ об’єдналися в єдину структуру, що дістала назву Українська православна церква Київський патріархат. Було підтверджено обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським i всієї України, а його заступником став митрополит Філарет. Нова церква була зареєстрована органами влади, а відтак скасували реєстрацію УАПЦ (юридично вона перестала існувати).
ДВІ ЦЕРКВИ – ОДИН ПРЕДСТОЯТЕЛЬ
Частина єпископів УАПЦ не визнала чинності об’єднавчого собору, позаяк він відбувався без участі Патріарха Мстислава. Невдовзі до України завітав і він сам, висловивши своє невдоволення об’єднавчим собором та утворенням УПЦ КП. Серед єпископату нової церкви намітилась чітка біполярність. 12 грудня 1992-го предстоятель востаннє відвідав Батьківщину. Тоді ж таки відбулася зустріч із вірними та духовенством, які не сприйняли об’єднання з частиною УПЦ на чолі з Філаретом, підсумком чого стало звернення Мстислава до вітчизняної влади, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів та вірян в об’єднавчому соборі 25–26 червня 1992 року й порушенні статуту УАПЦ.
Причини такої поведінки Патріарха криються в історії української політичної еміграції. Як ветеран армії УНР, він не бачив можливостей для співпраці з митрополитом Філаретом – людиною, котра вийшла з комуністичної системи, а головне – не вірив у можливість зміни його поглядів. З часів Другої світової війни владика Мстислав не відвідував України, тож про тутешній стан справ мав досить віддалене уявлення. Можна припускати, що він сподівався механічно перенести сюди структури УАПЦ на вигнанні.
Однак у розпал церковної кризи 1993 року Патріарх Мстислав помер (у місті Грімсбі, Канада). В Україні його вважали своїм першоієрархом одночасно дві структури: УПЦ КП та позбавлена реєстрації УАПЦ. Обидві церкви обрали собі нових предстоятелів: Патріархів Димитрія (УАПЦ) та Володимира (УПЦ КП). Кандидатура останнього тоді не викликала сумнівів, адже Василь Романюк (Володимир) був довголітнім в’язнем радянських таборів (як у сталінські, так і в брєжнєвські часи), учасником дисидентського руху (член Української Гельсінської групи), палким прихильником автокефалії та створення незалежної УПЦ. Під час своєї патріаршої каденції владика шукав шляхів до відновлення єдності православних церков у нашій державі. Однак ті ініціативи перервала 14 липня 1995 року його загадкова смерть.
У 1995-му УПЦ КП очолив Філарет. Четверо єпископів і 400 релігійних громад, невдоволених його кандидатурою, перейшли до УАПЦ. Новий предстоятель досить швидко розвіяв закиди опонентів щодо своєї «місії знищити Київський патріархат». За його каденції було розбудовано мережу навчальних закладів для підготовки духовних кадрів, висвячено цілу плеяду єпископів та священиків, створено нові єпархії та парафії, а найголовніше – церква упевнено поширила свою мережу та вплив на Схід і Південь України. УПЦ КП з маленької маргіналізованої структури за 20 років свого існування перетворилася на силу, з якою була змушена рахуватися не лише Москва, а й цілий православний світ. Ключову роль у розбудові її структур відіграв сам Філарет. Навіть опоненти Патріарха визнали, що він є людиною цілеспрямованою і надзвичайно наполегливою у відстоюванні українських духовних інтересів, незважаючи на повороти політики в нашій державі.
РАХУЮТЬСЯ ТІЛЬКИ ІЗ СИЛЬНИМИ
УПЦ КП також суттєво долучилася до політичної модернізації українців як нації. Хоча з моменту відновлення незалежності в нашій державі так і не відбулось повноцінної деконструкції радянських культурних і політичних практик, суспільство все-таки зробило певний крок у напрямку подолання комуністичної спадщини. Безумовно, в цьому сенсі велика заслуга належить і патріархатові на чолі з Філаретом. Багато каменів у підмурівок новітньої ідентичності заклала саме церква (як православна, так і греко-католицька). Однак у поширенні українських цінностей на Лівобережжі найбільше задіяний Київський патріархат. Національну ідею, яку відкидала закостеніла номенклатура на Сході й Півдні, плекає там саме ця церква. Запроводження української як мови богослужінь і проповідей, відмова від імперських меморіальних практик, ушановування як героїв і мучеників борців за незалежність України та широка духовно-просвітницька робота серед громадян дали свої плоди. Завойований серед наших співвітчизників авторитет і вибудувана впродовж двох десятиліть потужна структура дають змогу УПЦ КП сьогодні ставити заслону перед духовною, культурною та політичною експансією Москви. Заслону, яку повинна була б забезпечувати держава, а не церква.
Водночас утверджена за часів Філарета модель сучасної церкви, вільної від російських фундаментальних впливів, виступає своєрідним союзником модернізації країни. У цьому сенсі оновлене українське православ’я має більше шансів стати опорою для альтернативного суспільного розвитку, ніж консервативніші за своїм характером Російська, Сербська чи навіть Грецька церкви.
ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД
Проблеми української церковної легітимізації у 1917–1921 роках
Із падінням царату і проголошенням УНР визвольний рух позначився й на духовному житті. У єпархіях відбулися з’їзди мирян та кліру, почався стихійний процес українізації церкви, який абсолютно неможливо було проконтролювати «згори». Та ідея автокефалії вітчизняного православ’я потребувала серйозного канонічного й історико-правового обґрунтування. Цю місію тоді взяв на себе архієпископ Олексій (Дородніцин). Як історик релігії, він чудово розумів, що брутальне й неканонічне підпорядкування росіянами в XVII столітті Київської митрополії можна піддати сумніву, а отже, українці мають усі права на власну церкву. Однак військова агресія більшовиків та білогвардійців не сприяла стійкому розвиткові духовного життя в Україні. Давалася взнаки й інша проблема: потужного українізаційного руху мирян та священиків не підтримував єпископат, що переважно складався з росіян, які обрали виразно шовіністичну позицію. Після створення Української Держави гетьман Павло Скоропадський також усіляко сприяв створенню автокефальної церкви. Проте намагання Всеукраїнської церковної ради та його уряду цього досягти знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість окремішності останні погодились на обмежену автономію у складі Московського патріархату.
Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії УНР 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». Однак вирішити проблему релігійного життя лише в законодавчий спосіб не бачилося можливим. Зрештою, в 1920-му Всеукраїнська православна церковна рада проголосила автокефалію. Скликаний у 1921-му І Всеукраїнський церковний собор підтвердив це рішення. Так постала УАПЦ. Тоді ж таки було проголошено три основні засади: автокефалія, соборноправність, українізація. На той час УАПЦ так і не вирішила проблеми висвячення єпископів (воно відбувалося «соборним рукопокладанням священиків на майбутнього єпископа»), що піддало сумніву канонічність усієї ієрархії.
Павло ПОДОБЄД,
«Український тиждень»
№ 26 (243), від 27 червня 2012 р.
ВАЖЛИВО: Позначені цим повідомленням публікації під рубрикою «Огляд ЗМІ» подаються без змін, зазвичай - мовою оригіналу. Мета відтворення їх на цьому сайті – привернути увагу до зовнішнього погляду на події та/або думки, які стосуються буття Української Церкви. Зміст публікацій не відображає офіційної позиції Київського Патріархату. Розміщення їх в цьому розділі не означає, що прес-центр Київської Патріархії погоджується зі змістом матеріалу або поділяє точку зору чи оцінки авторів публікацій. За достовірність викладених у публікаціях даних відповідальність несуть автори.