Патріарх Філарет: «За Київським патріархатом стоять мільйони людей, які вже ніколи не захочуть підпорядковуватися Москві»
Патріарх Філарет: «За Київським патріархатом стоять мільйони людей, які вже ніколи не захочуть підпорядковуватися Москві»
В інтерв’ю Тижню Патріарх розповів про обставини проголошення української автокефалії, взаємини між гілками православ’я в нашій державі, перспективи створення єдиної помісної церкви та зміну позиції влади щодо релігії
У. Т.: Ваша святосте, чому ви 1991 року вирішили скористатися з помісного собору УПЦ для маніфестації незалежності Української православної церкви?
– У 1991 році, після ГКЧП, Верховна Рада проголосила українську державність. З огляду на це на синоді я поставив питання, що тепер нас уже не задовольняє лише самостійність в управлінні, а нам потрібна повна канонічна незалежність від Російської православної церкви. Але для того щоб наша вимога мала силу й була законною, ми скликали помісний собор. На цьому соборі всі єпископи, духовенство, монастирі, навчальні заклади, представники мирян одностайно ухвалили постанову, що Українській церкві потрібна автокефалія. І з цим рішенням ми звернулися до Патріарха Московського та єпископату РПЦ, аби вони її прийняли. Але згоди не дістали.
У. Т.: Але ж у ХІХ столітті більшість національних церков стали автокефальними саме у спосіб самопроголошення. Причому тоді Московський патріархат підтримував їх у суперечці з Константинопольським...
– Справді, всі церкви, які виникли на Балканах після розпаду Оттоманської імперії, проголошували свої автокефалії самостійно. І як тепер Москва, так і тоді Константинополь не погоджувався до останнього з їхньою самостійністю. Грецької, румунської, сербської, болгарської церков, що колись були частинами Константинопольського патріархату, не визнавали як окремих. Проте час ішов, і нічого не залишалося, як погодитися з їхньою автокефалією. Тепер Вселенський престол каже Москві, що ось, учіться на нашому прикладі, ми не хотіли, але мусили їх визнати. Прийде час, коли він буде змушений визнати автокефалію української церкви.
У. Т.: Яким чином УПЦ КП в 1990-х відновила свій вплив на парафії, що після об’єднавчого собору 1992 року перейшли під юрисдикцію Української автокефальної православної церкви?
– В останні роки існування СРСР УГКЦ вийшла з підпілля, і радянським можновладцям залишалося визнати цей факт. Але вона мала й має свій центр у Римі (підпорядковується Папі. – Ред.). Аби вплив греко-католиків не поширився на всю Україну, в Москві вирішили відновити УАПЦ. Не з тією метою, щоб у нашій державі була автокефальна церква, а щоб протидіяти УГКЦ, не допустити її поширення за межі Галичини. Тоді й почалася боротьба в західних областях між відродженою Автокефальною церквою та греко-католиками.
Коли я порушив питання про автокефалію УПЦ, Москва організувала так званий Харківський собор. Та якби цей захід організовувала тільки Московська патріархія, він не відбувся б. У його проведенні активну участь узяли російські й українські спецслужби, які примусили єпископів туди їхати. І вони поїхали, бо ще з радянських часів звикли більше коритися спецслужбам, ніж церковному священноначалію. До того ж це сталося без згоди предстоятеля церкви, митрополита Київського, а соборів за канонами не можуть скликати єпархіальні архієреї, як-то харківський митрополит Никодим. Але Москва, коли їй треба, на канони не зважає, а топче і порушує їх. Тому Харківський собор по-перше незаконний, неканонічний, а по-друге – він розколов українську церкву. Тож коли нині відзначають його 20-ліття, то це святкування поділу українського православ’я і суспільства. Це не свято, а ганьба!
Після Харкова я вирішив об’єднатися з УАПЦ. Однак це вийшло зробити лише з частиною єпископату. 26 червня 1992-го відбувся об’єднавчий собор. Це допомогло частині автокефалів позбутися контролю КГБ, яке вже не могло ними таємно керувати. Спершу в Москві думали, що Київський патріархат, створений у результаті цього союзу, проіснує недовго. Патріарх Алєксій ІІ сказав так: «Поіграются в нєзалєжность і вєрнутся». Сталося по-іншому. Київський патріархат ріс швидкими темпами. Коли в Москві побачили, що тут стає більше єпископів, відкриваються навчальні заклади, монастирі, тобто створюється повноцінна церква, тоді знову через спецслужби та деяких народних депутатів відокремили від Київського патріархату частину єпархій і утворили нову УАПЦ, котра є і до сьогодні. Її було відроджено як структуру, що мала боротися з Київським патріархатом. Попри це, на сьогодні УПЦ КП є найбільшою в Україні церквою за кількістю вірян, яких уже близько 15 млн, тоді як Московського патріархату – 9 млн. Парафій ми маємо до 5 тис., а вони – 11 тис., тобто вдвічі більше. Це тому, що українська влада дала наказ створити їх для Московського патріархату по всіх містах і селах України. І цій церкві було передано більшість храмів, які тоді існували.
У. Т.: Що нині відбувається у відносинах між церквами України? Які зміни сталися за останні два роки?
– Стан вітчизняного православ’я такий, що УПЦ КП зміцніла, а УПЦ МП – у стані внутрішнього поділу. Невелика частина її єпископів хоче позбутися незалежності й самостійності в управлінні і безпосередньо підпорядковуватися московському патріарху. Більшість єпископату й духовенства, навпаки, прагне зберегти ці привілеї (її називають «автокефалістами»). Додам, що частина МП, котра виступає за підпорядкування Москві й котру очолює митрополит Одеський Агафангел, маленька, але агресивна. Друга – велика, але аморфна, вона поки що не бореться. Може, згодом, відстоюючи свої прямі інтереси, стане живішою.
Перспектива в Україні лишається за автокефальною церквою, тобто за Київським патріархатом, і всіма тими, хто хоче мати в державі свою церкву. З УГКЦ на сьогодні УПЦ КП має добрі відносини. Якщо 1990 року відбувалася жорстока боротьба за майно, то тепер привід для розбіжностей зник. Нас об’єднує спільний інтерес – Українська держава. Ми разом стоїмо на державницьких позиціях, молитовно спілкуємося. Цілком нормально це відбувається в нас і з римо-католиками та протестантськими церквами, разом належимо до Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Ми не просто там співіснуємо, а співпрацюємо в напрямку захисту суспільної моралі та християнських цінностей. У цьому ми єдині.
У. Т.: У грудні 2011-го секретар Священного синоду УПЦ КП єпископ Євстратій (Зоря) заявив, що «УАПЦ стала ретранслятором ідей Москви про відхід Патріарха Філарета. Зараз у її керівництві знаходяться люди, що не мають відношення до ідеї автокефалії Української церкви». Яка роль УАПЦ в нинішніх умовах, і чому для неї таким принциповим питанням є ваш відхід із патріаршого престолу? Це виконання замовлень Патріарха Московського Кірілла (Ґундяєва) чи просто збіг позицій?
– Як я вже сказав, цю церкву відроджено з волі Кремля. І досі вона підконтрольна Москві, яка всіма правдами й неправдами хоче усунути мене з духовного керівництва. Вони сподіваються, що без мене Київський патріархат розпадеться. Ми тричі починали переговори з автокефальною церквою про об’єднання, і тричі на завершальному етапі нам ставили умови, щоб я відмовився від предстоятельства в нашому патріархаті. Те саме заявляли 1992 року на архієрейському соборі в Москві. Тоді просили, щоб я подав прохання про відставку з посади предстоятеля, і були готові запропонувати будь-яку кафедру в Україні чи Росії, крім митрополита Київського. Ця вимога жива донині. Автокефали кажуть, якщо Філарета не буде, то ми об’єднуємося, а якщо він залишається, то це неможливо. Прибічники тієї ідеї сподіваються, якщо це станеться, розправитися з Київським патріархатом, пересварити всіх, як це вміє Москва. Але такого не буде. За нашим патріархатом – мільйони людей, які вже ніколи не захочуть їй підпорядковуватися. Цей фактор і молоде духовенство, виховане в наших школах, молодий єпископат після моєї смерті оберуть Патріарха, і Київський патріархат існуватиме.
У. Т.: Чи можлива, на ваш погляд, участь УГКЦ у створенні єдиної помісної православної церкви в Україні? Чи готова вона буде для цього вийти з підпорядкування Папі Римському?
– Долучення великої частини греко-католиків може статися після об’єднання всього українського православ’я в одну помісну церкву й визнання її іншими помісними церквами. Коли вона стане такою, тоді УГКЦ не залишиться нічого, як почати діалог про вливання до її структури. Але для цього слід відійти від Риму. Бо неможливо бути православним і підпорядковуватися Ватикану. Хоча я не думаю, що всі українські греко-католики погодилися б на відхід від нього.
У. Т.: Чому ви відмовилися від повернення УПЦ під владу Вселенського Патріарха? Адже існує думка, що його зверхність була б суто номінальною і водночас значно посилила б ваші позиції у відносинах із Московським патріархатом, бо ж автоматично було б усунуто спекуляції навколо питання про канонічність.
– Річ у тому, що нас так звана неканонічність не турбує. Церква у нинішньому стані може існувати не тільки десятиліття, а й століття. Ми відмовилися від підпорядкування Вселенському Патріарху, входження Української церкви до складу Константинопольського патріархату, бо в такому випадку втрачали б автокефалію, самостійність і незалежність. Виходило б, що ми визволились від московського ярма й потрапили в іншу залежність. Нам, українцям, підпорядкування Константинополю нічого не дає. Якби ми хотіли понад усе бути канонічними, то не відходили б від Москви.
У. Т.: Чи можна нині говорити про відновлення позицій автономістського крила в УПЦ МП у зв’язку з поверненням після лікування до своїх обов’язків предстоятеля митрополита Володимира?
– Повернення митрополита Володимира підсилило ту частину УПЦ МП, яка виступає за незалежність. Він скасував деякі рішення синоду, що був скликаний без нього. Це дало надію, що промосковські сили можна перемогти. Але митрополит Володимир дуже обережний стосовно автокефалії, бо не хоче викликати нападів із боку Москви, і на створення єдиної автокефальної церкви в Україні не піде.
У. Т.: Чи є відмінності в поглядах на майбутнє УПЦ МП в середовищі її проросійського крила, зокрема між митрополитами Агафангелом та Іларіоном? Хто з них має більше шансів претендувати на роль висуванця промосковського крила в разі відходу з посади митрополита Володимира?
– Це правда, що на посаду предстоятеля УПЦ МП висунулися три митрополити. Одеський, Агафангел, донецький Іларіон та київський намісник Лаври Павло. Всі вони б’ють себе в груди, що вірні Москві. Хоч би хто з них став митрополитом Київським, УПЦ МП вони добра не принесуть. Агафангел – росіянин, який не хоче бачити ані української церкви, ані незалежної держави. Митрополит Іларіон – галичанин. У Москві йому не дуже довіряють, бо ж він, мовляв, хоч і активно виступає за неї, може різко змінити позицію. А якщо уявити, що предстоятелем стане митрополит Павло, то це будуть постійні скандали. Він робитиме речі, які дискредитуватимуть і церкву, і його. Із трьох не бачу жодного гідного бути предстоятелем УПЦ МП. Навпаки, якби сталось так, щоб вони якимось чином пробились в очільники, то це прискорить відокремлення значної частини МП і приєднання її до Київського патріархату.
У. Т.: Наскільки ймовірна згода ієрархів УПЦ МП на конфедералізацію цієї церкви в Україні, до якої активно схиляються в Москві? Які можуть бути наслідки?
– Патріарх Кірілл прийняв на соборі рішення про створення так званих митрополичих округів. Це об’єднання кількох єпархій у спільну одиницю на чолі з митрополитом. На такі округи нині поділено Російську церкву. Щоб ліквідувати самостійність і незалежність Української, висувають ідею, що і їй треба створювати округи, які підпорядковувались би не своєму, а московському Патріархові. Нині митрополит Володимир відкрито виступив на конференції, яку влаштували з нагоди 20-річчя його предстоятельства, проти приведення українського статуту до відповідності вимогам московського. Він досить чітко заявив, що цього не буде. Але питання ще не вирішено, бо є митрополити Іларіон та Агафангел, які стоять на цих позиціях і хочуть змінити статут УПЦ МП. Зараз точиться боротьба за те, станеться це чи ні.
У. Т.: Ще рік-два тому позиція української влади полягала в заохоченні й підтримці рейдерства з боку УПЦ МП. Чи змінилася вона щодо Київського патріархату? Як ви сьогодні б означили позицію президентської адміністрації в церковних питаннях?
– Патріарх Кірілл дуже добре знає, як більшовики ліквідовували автокефальну церкву, обновленців тощо – силою самої влади. Тож він благословив Віктора Януковича на президентство, і почалася кампанія з перетягування парафій Київського патріархату до Московського.
Але ця рейдерська атака зараз припинилась. По-перше, священики відмовились від запропонованих переходів, загострилась міжконфесійна ситуація, що було явно не на користь держави. Піднялись громадські організації та політичні партії проти того, що відбувалося, заговорили Америка і Європа, тему почали активно висвітлювати у ЗМІ. Зрештою, влада вирішила що краще УПЦ КП не чіпати, бо через це виникає більше проблем, ніж користі.
У. Т.: Ви раніше визнавали свою співпрацю із КГБ й наполягали на тому, що всі церковні ієрархи в радянські часи мали з ним справу. Чому тоді стільки часу так нав’язливо мусують тему «агента КГБ Філарета»? Тим більше, ваша діяльність недвозначно засвідчила, що вона – всупереч інтересам Москви на користь Україні та її державності.
– Це питання порушують із єдиною метою, аби скомпрометувати, мовляв, дивіться, який він, а ви хочете йти за ним. Він же співпрацював із КГБ! Оберімо когось іншого, хто цього не робив. А таких немає, бо за радянських часів ця спецслужба контролювала не тільки церкву, а й усю діяльність культури, науки, військову промисловість тощо. Статус особливої підконтрольності мала церква як ідейна противниця марксистської ідеології. Тому й наглядали за нею найбільше. Тоді існувало положення, що без КГБ не можна було не лише призначити єпископа, а й рукопокласти священика, призначити його на парафію. Нині не існує реєстрації настоятелів, а тоді без запису уповноваженого священик не мав права служити в себе у храмі. Єпископи мусили спілкуватися з уповноваженими представниками, аби священиків усе ж таки призначали. Отакою була ця співпраця. Хоча правда й те, що деякі священики та єпископи писали доноси один на одного. Тут теж треба розрізняти підпорядкування владі та Богові. Що залежало від влади, те треба було виконувати. Проте єпископи знали: що стосується церкви та її інтересів, віри, те недоторканне. В питаннях святині єпископи не зраджували, а йшли навіть на заслання.
У. Т.: На яких базових засадах, на ваш погляд, мало б відбуватися консолідування нації? Яку роль повинна відігравати церква у відстоюванні української ідентичності й інтересів?
– Консолідація повинна відбуватись на основі збереження державності, інтересів нації. Роль церкви – у тому, що вона може згуртувати українське суспільство від Заходу до Сходу. Жодна політична партія не може впливати в усій Україні однаково, а церква – може. Її роль є і в захисті Української держави. А ще – в захисті суспільної моралі, в боротьбі проти різних негативних явищ, як-от корупція, несправедливе збагачення тощо. Церква це викриває у своїх проповідях та виступах.