Значення віри в житті християнина

“Без віри догодити Богові неможливо, бо той, хто приходить до Бога, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду” (Євр.11:6).

Щоб користуватися дарами благодаті Божої, необхідно мати живу сердечну віру. Не можна пізнати Бога, полюбити Його і знайти Його благословення, не маючи віри в Нього. Без віри неможливо утвердитись у християнській надії, не можна залишитись вірним Богу подвижником благочестя, неможливо із самовідреченням стояти на захисті істини і правди, не маючи непохитної віри в те, що потрібно захищати до смерті: “Лише в міру віри даються нам “усі божественні сили для життя і благочестя” (2Пет.1: 3). Тільки до того Бог близький своєю благодаттю, хто сам наближається до Нього вірою”.

Ап. Павло включає віру в загальне перечислення дарів духовних (Гал.5: 22). І як будь-який дар духовний, є одночасно плодом духовної праці. Саме через віру безрелігійна свідомість стає релігійною. Пізнання Бога вірою втілюється з виконанням заповідей Божих (1Ін.2: 3). Розум, розкритий вірою, який все більше звільняється від суєти, стає “приємником” правди Божої, “від віри у віру”, як написано у Святому Письмі: “Праведний вірою жити буде” (Рим.1: 17). І коли віра з потенційного дару відкривається, як діюча, розум починає працювати творчо, вибираючи з будь – якої ситуації її справжнє духовне і моральне значення.

Таких прикладів багато в Священному Писанні. Один із найяскравіших: коли Господь наш Ісус Христос зцілив сліпого від народженння, то у нього разом із тілесними очима відкрились, як прийнято говорити, і “очі духовні”; він не лише вірою визнав Ісуса Христа, як Сина Божого, але і став говорити  розумніше, ніж старозавітні вчителі віри та життя (Ін. 9: 1-38).

Невіруючий — відчужений від Бога і вже осуджений, бо не увірував в Єдинородного Сина Божого (Ін.3: 18). Багато чудес звершив Христос всюди, але коли Він прийшов у рідне Своє місто Назарет, то “ не створив там багатьох чудес через невір’я їхнє” (Мф.13: 58).

Віра в Бога — це основа нашого спасіння. Вона є необхідною для істинного богошанування, бо без щирої віри в Бога, ми не зможемо спілкуватись з Ним. Без віри в Бога, ми не зможемо любити Бога, надіятись на Нього, молитись до Нього і прославляти Його.

Ця істина неодноразово підтверджувалась словами Святого Письма. На запитання юдеїв, що їм робити, щоб творити діла Божі, Ісус Христос відповів: “ось діло Боже, щоб ви увірували в Того, Кого Він послав” (Ін.6: 29). Віра в Бога дає правдиве пізнання Його, як Творця, Провідника, Спасителя і Викупителя всього людства. Св. Іоан Златоуст говорив: “Чи бачили Божу силу, бачили Божу людиноподібність? Силу в тому, що Бог потряс всесвіт, а людиноподібність в тому, що падаючий всесвіт спинив… Але хоча землетрус минув, страх нехай залишається; коливання минуло – побожність нехай не минає, а віра – стверджується”.

Тому віра не може бути холодним визнанням усіх тих надприродних істин. Віра в Бога повинна мати свій відголосок в серці людини, вона має пронизувати всю душу людини, побуджувати в її серці любов до Бога і до ближніх, а також укріплювати волю її для рішучого і неухильного виконання всіх християнських обов’язків. Ще великий Київський князь Володимир Мономах у своєму знаменитому “Поучение” говорив: “Навчись, віруюча людино, чинити благочестиво, навчись за євангельським словом: керувати очима, стримувати язик, усмиряти розум, підкоряти тіло, подавляти гнів, зберігати чистими думки, побуджуючи себе до добрих діл ради Господа”.

Віра так необхідна для духовного життя, як необхідний корінь для дерева. Св. Тихон Задонський говорить: “У дерева, чим більше розростається і вглиблюється корінь, тим вище росте дерево, тим більше воно приносить плодів. Так і в людині: чим більше коріниться у ній віра, тим більше вона сама духовно росте, тим більше приносить духовних плодів. Коли коріння в дереві починає псуватись, то і дерево починає сохнути, – так, коли віра в людині починає занепадати, то людина починає менше утверджуватись в плодах духовних – добрих ділах. А коли зовсім не вірить, то людина стає живим покійником; лише тіло її живе, а душа померла”. Віра необхідна в повсякденному житті: без віри наше життя було б сумним і безнадійним. Так, гіркою була б праця землероба, коли б він не вірив, що вкинене у землю насіння, милістю Божою, виросте і дасть бажаний плід.

З вірою і надією на Бога людина відчуває, що “Хто живе під охороною Всевиш­нього, той під покровом Бога Небесного оселиться…”, “Ти пристановище і захист мій, Бог мій, і я уповаю на Тебе…, не прийде до тебе лихо, і пошесть не наблизиться до оселі твоєї.  Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх” (Пс.90: 1-12).

Віра, як впевненість – є безсумнівною згодою з догматичним вченням Церкви. Вона розкривається у цьому відношенні не лише з містичної чи інтелектуальної сторони, але і морально, тобто як чеснота.

Як говорить ап. Павло, віра  – “є здiйснення очiку­ваного i впевненiсть у невидимому” (Євр.11: 1). Ця  “впевненість у невидимому” у християнстві дає можливість  визнавати віру, як подвиг. За словами цього ж апостола, “бо невидиме Його, вiчна сила Його i Божество, вiд створення свiту через розглядання творiння видимi, так що нема їм виправдання ” (Рим.1: 20). Це означає, що “невидиме” християнського знання аж ніяк не може бути осягнуте шляхом простого “споглядання” не дає можливості побачити, що Бог перебуває в Трійці, що Син Божий воплотився”, воскрес і вознісся, може стосуватись лише пізнання видимих речей фізичного світу. Віру варто підсилювати і утверджувати ділами.

Але від нас вже далеко віддалений той час, коли апостоли, прийнявши від Христа віру істинну, насаджували її на землі, несучи слово благовіствування про Христа у всі кінці вселенної. Багато з тих часів було історичних подій, багато царств загинули, змінювалась і доля Церкви, але внутрішній стан Її , весь Її духовний устрій залишився незмінним. Яка ж сила так тримає незмінною Церкву, що і сили пекла не здолають Її? Ця сила є віра в Господа Ісуса Христа. Цією вірою в Грядущого спасались праотці: Авель, Енох, Ной, Авраам, Ісаак, Яків, Йосиф, Мойсей та інші старозавітні праведники. Вони “якi вiрою перемагали царства, творили правду, одержували обiтницi, затуляли пащi левiв, гасили силу вогню i уникали вiстря меча, змiцнювалися вiд немочi, були сильнi на вiйнi, проганяли полки чужинцiв ” (Євр.11: 33-34). Тобто усім людям, як воїнам Христовим слід не відступати від знамена віри, але огородившись нею однодушно протистояти нападам ворогів спасіння. Віра і життя згідно Євангелія, тільки бажання духовного прозріння і праця ради спасіння душі можуть зцілити  народ.

Вплив віри на душу християнина можна порівняти із впливом весни на природу: як після зими все оживає животворчою теплотою весняного сонця і все радіє від надлишку молодих життєвих сил, так і віра своєю оживляючою силою впливає на моральне оновлення роду людського і на духовне відродження кожного християнина зокрема. До Христа і без Христа продовжувалась в роді людському сувора зима морального зневір’я і люди, без благодатного відродження Духом Святим у Таїнствах Святої Церкви, залишались би нездатними до “воздвиження” зі свого духовного омертвіння. Але з приходом Христа Спасителя у світ, у людські душі влилась животворча сила віри, люди, що прийняли Господа, стали „блаженними”. Ми не бачили Господа в дні Його земного життя, – говорить прот. Олександр Мень, – але ми бачимо Його духовними очима своїми, Він живий серед нас і нам не треба (як ап. Фомі) торкатися Його. Скільки було людей, які бачили Його на власні очі, слухали Його слово, йшли за Ним стежками – і не увірували, бо серце їхнє не відізвалося на заклик Христа. А ми з вами на цей поклик озвались – слабкі, немічні, всі прийшли до Господа зі словами: “Господь мій і Бог мій!”.