Якщо в Україні залишаться структури “русского міра”, то це ще не перемога — інтерв'ю

Коли 24 лютого 2022 року російські окупанти почали обстрілювати Харків, Володимир Чистилін залишився в рідному місті, аби продовжувати займатися своєю професійною діяльністю — інформувати, що відбувається, волонтерити та допомагати тим, хто цього потребував. Зокрема, він був долучений до життя православних волонтерів і знайомий з життям інших конфесій міста. Попри медійну діяльність, (Володимир є заслуженим журналістом України), він ще має історичну та богословську вищу освіту, що не так часто зустрічається в нашій сфері.

— Володимире, минуло вже майже півтора роки повномасштабної війни в Україні. Харків опинився в центрі військових подій та постійно потерпає від ракетних обстрілів. І попри те, Ви кажете, що місто живе і навіть говорять про відновлення навчання у школах. Звідки у людей сили жити у місті, де часом прильоти є раніше, ніж починає звучати сирена тривоги?

— Харків історично засновувався як місто вільних людей. Слобожанщина завжди була краєм, де люди дуже гостро стриймали такі поняття як “справедливість”, “незламність”, “свобода”. Тому повномасштабна війна змусила багатьох подивитись на себе під іншим кутом зору і проявити свої найкращі якості. В короткій час стало зрозуміло хто є хто. Велика кількість людей залишили домівки, (навесні 2022 року в місті з 1,5 млн. мешканців проживало близько 300 тис. громадян), але пасіонарії стали творити нові сенси. Виник навіть мем “Харків-залізобетон”. У нас ще до великої війни працював громадський штаб оборони, в який я також входив, тому мені було очевидно, що ніхто здаватись без бою не збирається і ми чинитимемо опір. Спочатку військовий, а потім мистецький, інформаційний, ментальний, церковний. Кожен на своєму місці.

Напередодні вторгнення я багато розмовляв з іноземними журналістами й нагадував їм, що Харків — це є кордон цивілізацій. Історія останнього століття показувала, що той, хто володіє Харковом, володіє Україною, а відповідно впливає на всі процеси, що відбуваються в Європі. Не дарма Ленін зробив столицею Харків і тільки після Голодомору, коли більшовикам вдалось зламати хребет Розстріляному Відродження, вони перенесли правління в Київ. Так саме розмірковував Гітлер. У Другу світову війну на Слобожанщині йшли найзапекліші бої, регіон кілька разів переходив з рук в руки, а Сталін відмовився дати Харкову звання міста-Героя, бо тут було пролито море крові. Путін в 2014 році на мапі Новоросії теж малював столицю саме у Харкові. Після розстрілу Небесної Сотні вже на наступний день сюди приїхав Янукович зі своїми зрадниками і вони планували розкол країни. 22 лютого 2014 року на сепаратиському з'їзді в харківському Палаці Спорту за участі пяти російських губернаторів планувалось відділити Південний Схід від іншої України, ввести російські танки і почати те, що городяни затримали на вісім років. Я був одним із лідерів Харківського Євромайдану і тому розумів, що в разі якщо ворог захопить місто, то всіх патріотів і мене також чекає ліквідація. Такі розстрільні списки існували не тільки в Ізюмі, Куп'янську та інших окупованих містах Харківщини, а й в обласному центрі. В них потрапили українські священики ПЦУ, УГКЦ, волонтери, активісти, відомі громадські діячі. Часто, на жаль, їх допомагали складати проросійські харків'яни, які були дотичні до московської церкви.

Втім, ми були впевнені, що Харків встоїть і з першого дня, як могли, допомагали військовим та мирних мешканцям. Спочатку треба було просто нагодувати і надати психологічну підтримку. Ми навіть проводили Літургії в метро та організували гуманітарні хаби при храмах. А потім, коли люди трохи відійшли від шоку, то стало ясно, що необхідні культурні акції. У Харкові лишився поет Сергій Жадан і чимало патріотично налаштованих митців, акторів, музикантів, художників, журналістів. Тому спільними зусиллями стали з'являтись локальні заходи, фестивалі, творчі зустрічі, концерти, камерні вистави. Деякі акції символічно так й називались “Музика спротиву і надії”. Треба було всебічно підтримувати тих, хто залишився в місті. Це вимагало певних внутрішніх сил. У будинку, де я жив, теж вилітали вікна. У 9-ти поверхівку, де мешкає на Салтівці моя 80-ти річна мати, тричі прилітали ракети. Не працював транспорт, постійні вибухи тиснули на психику, у перші дні літали над містом літаки, один раз я теж потрапив під обстріл, коли пересувався містом велосипедом, щодня гинули на фронті друзі, бракувало грошей, сну, координації. Підтримкою була церква, де не припинялися Богослужіння навіть під час щоденних обстрілів. Благо, поряд перебували однодумці і місто витримало найскладніші півроку. Наш український храм ПЦУ також обстріляли, були вибиті вікна, пошкоджено металеву дверь, зламаний паркан. Снаряд влучив в 30 метрах від вівтаря, коли йшло вінчання. Але Любов перемагає смерть.

Після осіннього харківського контрнаступу нам всім трохи полегшало, життя почало поступово відновлюватись. Стали повертатись люди, ефективно працювати комунальні служби, запрацював дрібний бізнес. Впорались з блекаутом, фінансовими труднощами, психологічним виснаженням. Настав час перших рефлексій. Ми з настоятелем Іоано-Богословського храму ПЦУ о.Віктором Маринчаком почали проводити цикл кіноклубів та інтелектуальних диспутів на тему переосмислення російської культури. Говорили про колективну відповідальність росіян, імперськість їх літератури, токсичний вплив московської церкви на процес формування нації, чиї солдати сьогодні вбивають, гвалтують, катують українців.

Наразі йдуть розмови, щоб запустити навчальний процес в школах і вузах. Питання суперечливе, бо ракета летить від Бєлгорода 40 сек. і сховатись від них не реально. Бомбосховища належним чином не готові, але психологічно Харків налаштований на життя і як освітній центр прагне до повернення навчання.

— А як змінились люди за цей час?

— Люди, звісно, змінились, але не так кардинально, як би нам всім хотілось. Чимало людей принципово перейшли в побуті на українську мову, вперше в житті почали займатись волонтерством, донатят на ЗСУ. Але лишилась велика кількість тих, хто сприймає все, що відбувається в країні, як кіно жахів. Торік на вулицях, в крамницях, біля під’їздів — всюди говорили про війну. Тепер, коли обстрілів Харкова стало значно меньше, населення знову розділилось на тих, хто наближає Перемогу, і тих, хто втомився від неї та чекає, коли все нарешті скінчиться. Не берусь казати щодо процентного співвідношення, але складається враження, що останніх значно більше. Досвід людей, які пережили щоденні обстріли і тих, хто виїхав абсолютно різний. Так само можна сказати і про тих, чиї рідні воюють і тих, хто ховається від військкоматів.

Загалом, відчувається всебічне уповільнення ритму життя, інертність та невизначеність, розслабленість і тотальна непевність. Проте, позитивного настрою у народу не поменшало. Місцевий патріотизм дається взнаки. Місто-Герой, як можна побачити на вицвілих минулорічних білбордах, все-таки «живе і працює». Всупереч усьому, на зло ворогам та незважаючи на прогнози песимістів. Від Харкова до російського кордону, як і раніше, 40 км, частина території області досі окупована, але сьогодні харківці вже остаточно визначились, що вони не хочуть “русского мира” і своє майбутнє бачать тільки в Україні.

— А нещодавній вуличний концерт кимось шанованої співачки і реакція на це містян?

— Як на мене, то це була типова провокація. Про концерт Лободи в центрі Харкова ніхто, крім фанів, які відслідковують діяльність співачки зі сторінок її соцмереж, не знав. Вони переважно й захотіли послухати свою “зірку”. Окремим глядачам, як подейкують, платили по 500 грн для створення картинки. Оскільки в сквері гуляли люди, то ротазеї також підтягнулись подивитись. Загалом прийшло пару сотен прихильників … і одна 16-ти річна дівчинка Даша, яка протистояла з плакатом натовпу. Зазначу, що масові заходи в місті заборонені, афіш не існувало, просто хтось захотів “відбілити” співачку, яка весь час працювала в Росії, а тепер намагається створити інший образ.

Не треба судити по цим кільком сотням людей загальні настрої харківців. На концерт скрипальки Богдани Півненко, поета Сергія Жадана, прем'єри театру ляльок або заходи Літмузею сьогодні приходить значно більше людей. Сам факт “виступу” і поведінки Лободи переважна більшість свідомих харків'ян засудила, обиватель взагалі, якби не роздутий скандал, нічого не помітив, ну а Дашу всі підтримали. В наступні дні вона стала зіркою місцевих ЗМІ, їй дарували книги, футболки з написом “Харків-Залізобетон”, дякували і пишались.

Очевидно, що поодинокі проросійські мистецькі фантомні болі Харків переживатиме й надалі. Нещодавно, в місті виник скандал через переїзд одного з приватних місцевих театрів в Петербург. Кілька відомих акторів та режисерка попрощались з Україною і поїхали шукати кращого життя в країні ворога. Звісно, всі обурені, але нехай пацюки покидають човен. Теж саме ми бачили в церковному житті, коли після деокупації Харківської області багато священиків і навіть Ізюмський єпископ УПЦ МП виїхали в Росію, кинувши своїх людей і парафії.

— До речі, а яка ситуація зараз у місті щодо релігійного життя, чи є якісь зміни?

— У Харкові всі роки Незалежності України тотально домінувала московська Православна Церква. Попри півтора роки великої війни наразі жоден із храмів УПЦ МП так і не перейшов в іншу юрисдикцію. Священники бояться, місцева влада і бізнес досі негласно підтримують МП, в одному з храмів міста дияконом служіть колишній очільник області Михайло Добкін. Харківський єпископ УПЦ МП Онуфрій очікує, що все повернеться “на круги своя” і сподівається домовитись з владою про свої преференції. Нагадаю, що місцевий владика Онуфрій в 2018 році був серед тих, хто таємно підписав угоду про перехід до єдиної Православної Церкви, а потім через тиск Москви фактично відкликав свій підпис. У деяких храмах МП Харкова навіть досі поминають Патріарха Кирила, хоч в більшості церков переважно намагаються обходити стороною цю тему і роблять акцент на гуманітарній підтримці населення. Звісно, є священики МП, які займають українську позицію, дехто з церковнослужителів пішов воювати, я вже не кажу про парафіян, які теж всіляко допомагають ЗСУ, але в цілому приходиться констатувати прикрий факт — жоден храм УПЦ МП не змінив юрисдикцію і залишається в тому статусі, що був до початку повномасштабною війни.

Натомість на Харківщині під час великої війни збільшилась кількість парафій і священиків в ПЦУ. Висвячено чимало військових капеланів, церква активно працює у шпиталях, численних волонтерських центрах, бойових частинах, підтримує пологові будинки та в'язниці. Мені довелось на власні очі бачити як архиєпископ Харківський і Слобожанський ПЦУ Митрофан з 78-ти річним настоятелем Іоано-Богословського храму о. Віктором Маринчаком вдвох розвантажували велику фуру з продуктами та ліками для нужденних. Колосальну роботу здійснює волонтерський центр при Свято-Дмитріївському храмі УГКЦ. Активно допомагає наближати перемогу Римо-Католицька Церква, ефективно діють числені протестантські громади. Попри обстріли Харкова, храми продовжували Богослужіння.

Духовний фронт — це не тільки молитва за ЗСУ, але й дієва допомога воїнам, пораненим, хлопцям та дівчатам, які контужені або переживають посттравматичний синдром. На жаль, маємо величезну кількість вдов, матерів, сестер загиблих бійців. Вони приходять в українські храми за розрадою, підтримкою, іноді від відчаю перебуваючи на грані життя і смерті. Церква зараз може показати свою діяльність і багато допомогти громадянам.

Вже під час Великодніх служб 2023 року було помітно, що дуже змінився контингент парафіян. В храми ПЦУ і частково УГКЦ прийшло багато людей з церков Московського патріархату, які усвідомили, що більше туди ходити не стануть. Це новий цікавий досвід, коли в локальному просторі співіснують дві традиції східного обряду, різні школи, ставлення до кліру, богослужінь, зовнішніх атрибутів. Якщо священики бояться виходити з МП, розуміючи, що втратять вплив, гроші та остерігаючись можливого витоку інформації від спецслужб та компромату, то звичайні парафіяни сміливо роблять свій вибір. Їм немає чого втрачати і вони шукають спасіння в лоні Церкви. Можливо, комусь з них важко переходити на українську мову, є певні звички, стереотипи, інколи треба вийти із зони сталого релігійного комфорту, але все це при бажанні з часом долається.

Історичні зміни неминучі. Це треба усвідомити всім. Суспільство часто між собою сперечається, що для кожного з нас вважатиметься Перемогою! Як на мене, навіть коли ми військовим шляхом повернемо весь Донбас і Крим, то цього буде недостатньо. Якщо при цьому в Україні в нинішньому вигляді лишиться Московський патріархат, який є частиною “русского міра”, то це означатиме, що ми не виграли війну. Нам треба перемогти сатанинську силу як зовні, так і всередині країни. Тут у Харкові й загалом на Сході країни ще дуже багато роботи.

— А які у місті загалом міжконфесійні стосунки були і відбулися зміни за цей час? Чи є щось таке, що Вас особисто надихає або турбує у цьому плані? Що нагально потрібно змінювати?

— Харків завжди був релігійно толерантний містом. Тут не відбувалось церковних конфліктів, як, скажімо, на заході країни. Ми ніколи не мали силових захоплень церков чи радикального протистояння різних конфесій. Це також обумовлено історією краю, етнічною і релігійною специфікою регіону. Оскільки фактично все як належало, так і належіть досі МП, то українські церкви є острівками патріотизму та намагаються співпрацювати. На святкові служби православні та римо-католицькі єпископи та священики ходять друг до друга в гості, священики-капелани разом працюють у військовому шпиталі, на рівні вірян є розуміння, що ми робимо спільну справу. Немає чого ділити, тому наразі конфлікти відсутні.

Але, зрозуміло, рано чи пізно храми УПЦ МП в Харкові повинні будуть визначитись, з ким вони житимуть далі, яку займуть канонічну та ідеологічну позицію. Тоді потенційно на нас можуть чекати релігійні війни. Особливо, якщо Москва їх буде провокувати. З іншого боку, на мою особисту думку, наразі об'єднання церков, скажімо, у Харкові нічого доброго для ПЦУ або УГКЦ не дасть. Десятки священнослужителів та сотні парафіян МП, якщо почнуть діяти так, як вони звикли роками, можуть просто знищити атмосферу любові і поваги в українських церквах, що традиційно базувались на інших принципах ставлення до людини і обряду. Тобто, крім зовнішніх проблем самовизначення громад та окремих вірян, існують серйозні внутрішні небезпеки, коли процес інтеграції з УПЦ МП може обернутись поглинанням всього живого, вільного, привабливого, що призведе до негативних наслідків.

Для українських церков на Сході країни є небезпека, що зі зміною мови богослужіння, зовнішніх атрибутів, відсунення одіозних постатей та кримінального бізнесу, лишиться синодальна форма побудови церкви в гірших традиціях російського православ'я. Такі спроби будуть, але цього допустити неможливо. Наразі особисто я задоволений так би мовити якістю українських священиків всіх конфесій в регіоні. Майже всіх знаю особисто. Вони справді добрі пастирі. Гармонійно вписались в розбудову Харківської єпархії ПЦУ нещодавно висвячені військові капелани. Щодо УПЦ МП, то тут ситуація незрозуміла, доволі складна і протиречива. Безумовно, там є гарні та патріотичні священики, але в цілому система настільки прогніла, що знайти порозуміння майже неможливо.

— Яким чином перемогти промосковські сили всередині країни, якщо люди не спішать змінюватися, не хочуть виходити з громадами з УПЦ МП?

— Щоб перемагати тьму — треба запалювати свічу. Зміни завжди є процесом тривалим і складним. Тут не може бути простих відповідей. З одного боку іншим церквам треба показати свою реальну альтернативу УПЦ МП, продемонструвати віруючим людям, що поряд з ними є храми, де панує дух Любові, а Бог і Україна — це не просто слова із проповіді священика, а спосіб існування громад, їх життя в церкві та поза нею. Треба йти в люди, у волонтерські організації, в соціальні проекти, ставати більш активними військовим капеланам, освіченим мирянам, виходити частіше в медійний простір, створювати дискусійні майданчики.

У нас на Харківщині часто люди просто не відають, що ходять до московської церкви, бо на вході написано УПЦ. Тут вже питання до Верховної Ради і відповідних органів, щоб змусити на вивісках чесно писати Російська Православна Церква в Україні. Нерідко люди не знають, де можна знайти українську парафію, бо, скажімо, в центрі Харкова випадково на неї не потрапиш. Треба спеціально шукати в гуглі. Тому ми наразі активно розвиваємо інтернет активність та роботу в соціальних мережах. Так, переважно в храм люди йдуть до конкретного священика, до знайомого батюшки. Але чимало й тих, хто після початку російської агресії, шукає конкретно українську церкву. Хоче, щоб саме тут хрестили свою дитину, відспівували побратимів, вінчали друзів. ПЦУ треба стати помітною в ЗМІ, соцмережах, молодіжних тусовках. Тут ще не оране поле. Я вже не кажу про рівень освіти духовенства, на підвищенням якої треба багато працювати. УПЦ МП часто поводить себе як церква минулого. Тому варто запропонувати сучасні підходи, нові форми спілкування, нестандартні відповіді на актуальні питання.

З іншого боку громадськості в законний спосіб треба тиснути на УПЦ МП, яка фактично стала “п'ятою колоною”. Церква відділена від держави, але не відокремлена від суспільства. У нас триває кривава війна. Ворожим структурам не місце в країні. Існує багато священиків Московського патріархату, які не підтримують Україну, розповідають парафіянам тези “русского міру”. Тут треба діяти відповідним органам. До Російської Православної Церкви в Україні повинні бути вжити економічні важилі, як до організацій країни-агресора. Часто громадам не вистачає фахових юристів, щоб перейти з УПЦ МП до ПЦУ або УГКЦ. Існує багато правових нюансів, які також перешкоджають цьому процесу. Але дорогу осилить той, хто йде. На заході і в центрі країни ми вже бачимо як парафії активно переходять. Рано чи пізно ця хвиля дійде і до східних регіонів. Хочеться, щоб це сталось скоріше.

— Зрештою, коли ми говоримо про побороти “русскій мір”, то йдеться не лише формально вийти з УПЦ МП і перейти до ПЦУ, а чи навіть УГКЦ, бо “русскій мір” це не лише юрисдикція, це і світогляд, історична пам’ять. Що з ними робити?

— Нам тотально не вистачає справжньої християнської освіти. “Русский мір” застряг в світоглядних концепціях XIX століття. Лесков був правий: “Русь была крещена, но не просвещена”. Люди, які приходять до церкви у Харкові, переважно мислять категоріями неоязичництва. З ними ніхто ніколи не говорив про релігію Любові, Свободи і Радості. Патерналізм, страх, всебічна підозра, акцент на гріхах, заборонах, зовнішніх речах, рабська психологія по відношенню до священика — це те, що плекала московська церква весь час. Захід завжди ворог, цивілізація і новітні технології є спокусою, жінка повинна мовчати, терпіти, і, не дай Боже, прийти в храм без хустки чи в джинсах. Десятиліттями формувалась психологія тиску на людину, де все, що скаже батюшка, повинно було сприйматись як аксіома. Причому не тільки в питаннях віри, а й в соціально-політичних аспектах. Оскільки зі священиками УПЦ МП активно працювали російські спецслужби, то в якийсь момент пропаганда та ідеологічні маніпуляції почали домінувати над усім іншим. Клір став розбещеним, парафіяни зомбованими, царство мамони переважило Слово Боже. Була геть стерта історична пам'ять про українські традиції, чого тілька варто анафема Мазепі.

Як це подолати? Це повинен бути цілий комплекс заходів. З одного боку своє слово повинна сказати держава і правоохоронні органи. Це не наступ на свободу віросповідання, а боротьба з колаборантами під час війни. Вона безкомпромісна, так само, як і на передовій. Ворог повинен залишити нашу територію й ряса не може бути індульгенцією. Потрібні показові процеси над єпископами і священиками УПЦ МП, які просували тут “русский мір”, розбещували хлопчиків, руйнували українські святині, співпрацювали з ФСБ, здавали окупантам українських патріотів. Якщо Паша “Мерседес” злодій, то не може бути так, що йому в храмах збирають пожертву на його викуп.

З іншої сторони, важлива позиція суспільства: медіа, митців, політичних еліт, лідерів громадської думки, які формують тренди. Ми сьогодні вже не можемо уявити собі, щоб в країні відкрито мовили ворожі ЗМІ, продавались товари з країни-агресора, приїздили російські артисти. Чому ми погоджуємось на існування і активну діяльність московської церкви, яку фінансують українські громадяни? Для чого? Щоб вона благословляла вбивати наших воїнів? Як на мене це нонсенс.

— А чи пропонують українські Церкви інший підхід до парафіяльного устрою? До речі, Володимире, Ви маєте великий досвід в громадському секторі. Що сучасне парафія може взяти з громадського життя? Бо по-суті — парафія і є громадською спільнотою.

— Особисто я бачу велику різницю в підходах. Українські церкви повністю відкриті для людей, всіляко підтримують військових, волонтерів, різноманітні патріотичні проекти, співпрацюють з митцями, перебувають разом з бійцями на позиціях. Наприклад, у нас в Харкові на території Іоано-Богословського храму ПЦУ багато років діє кімната українського “Пласту”, на мурах церкви висять дошки з іменами загиблих під час війни, вшановують харків'ян Героїв Небесної Сотні, проходять концерти, творчі вечори, до ювілею Сковороди відбулась наукова конференція. Мобільні телефони священиків є на сайті і кожен може зателефонувати та задати отцям актуальні питання. Архиєпископ Харківський і Слобожанський ПЦУ Митрофан абсолютно відкрита, доступна людина, з яким любий парафіянин має можливість переговорити прямо після служби. Все демократично, з любов'ю, гідністю і повагою. В храмах діє недільна школа для дорослих. Причому заняття відбуваються в формі діалога за чашкою чаю. Працює гуманітарний хаб, де нужденним допомагають волонтери, збираються домашні групи вивчення Євангелія, до війни діяв гурток “Небайдужих”, де після Літургії проходили зустрічі з вивчення української історії та культури. Є велика бібліотека. Причому книги не тільки релігійного, а й художнього ізмісту. Але головне все таки неповторна атмосфера єднання і любові, яку важко передати словами.

Під час всіх наших Майданів я відчував втілення християнських постулатів в дії. Це була справжня повнота буття, коли кожен робив що міг і спільна справа в її літургійному значенні давала свої плоди. Церква — це громада, яка живе соборністю і духом Любові. Її творять не тільки священослужителі та клір, а всі члени парафії. Думаю, що ми прийдемо до такого часу, коли віряни і “захожани” будуть мати навіть формальну різницю. На зразок громадських організацій так би мовити “реєстрові” парафіяни можуть мати навіть спеціальні посвідчення. Але головне, що вони вирішуватимуть на загальних зборах стратегічні, бюджетні, кадрові, організаційні питання життя парафії. При цьому сплачуватимуть щорічні внески, прибиратимуть територію, допомагатимуть окремим членам у вирішенні їх нагальних проблем.

Крім того, мені здається, що наразі громади повинні більше уваги приділяти позацерковному життю. Не вистачає живого спілкування, дієвих молодіжних братств, спільних подорожей, психологічної підтримки родинам, які перебувають за кордоном та близьким, чиї хлопці та дівчата на фронті. Під час війни всім важко, але Церква має можливості рятувати не тільки тіла, а й душі. Вона власно й покликана для цього. Українці повинні вийти з тих катастроф біблійного масштабу, які ми зараз переживаємо, сильнішими, мудрішими та внутрішньо згуртованими. З нами Бог і правда, тому ми неодмінно переможемо зовнішніх ворогів. Головне при цьому ще й зберегти себе, не розпалюватись руйнівною злобою і лишитися чистими серцем. Попереду ще багато випробувань, але з Божою допомогою ми все подолаємо.

— У контексті віри і відбудови, як би Ви окреслили стратегію нашої перемоги, що має змінитися у порівнянні з довоєнною ситуацією, до чого ми не маємо права повернутися, а що навпаки маємо розвинути особливо? Якою Ви бачите Україну після нашої перемоги?

— Ми учасники протистояння цивілізацій, яке триває багато століть. Російсько-українська війна почалась не в 2014-му році. Так, горяча стадія вже розгорнулась на наших очах, але фактично вона не припинялась з XVII cтоліття, а то й раніше. Московська держава існує тільки в парадигмі імперськості. Тому остаточною перемогою може вважатись тільки розпад Росії в її нинішньому вигляді. Частина імперії відкололось після Першої Світової війни, коли Фінляндія, Польща, країни Балтії отримали незалежність. Після 1991 року остання імперія втратила країни Середньої Азії, Кавказу, Молдову, Україну та інші окуповані радянської владою території. Тепер ми повинні зробити все можливе і навіть більше, щоб РФ розвалилась на національні утворення, а Чечня, Кубань, Татарстан, Сибир, Бурятія, та умовні Ерзя чи Мордва відокремились від Кремля. В ідеалі отримати Московію в її історичній конфігурації, щоб мати кілька десятиліть миру. Потім, очевидно, реваншиські настрої знову піднімуть голову, знайдеться диктатор нового покоління і прийдеться готуватись до чергової кривавої війни.

Фукуяма з його кінцем історії виглядає наївним. Вона тільки починається. Звісно, ми не можемо передбачити майбутнього в умовах екологічних катастроф, штучного інтелекта, пандемій та інших провісників Апокаліпсису, але точно як раніше вже не буде. Україна показала світу, що зі злом можна не тільки ефективно битись, а й його реально перемагати. Ціна цієї боротьби дуже висока. Втрачається цвіт нації. Тому після війни країна потребуватиме тотального перезавантаження. Ми не маємо права повернутись до “русского міру” у будь-яких проявах. Йдеться про стратегію національного виживання. Треба ставити стіну між цивілізаціями не тільки з цегли, ППО, військових баз на кордоні, а й культурну. Це стосується інформаційного продукту, бізнесу, мови, літератури, церкви тощо. Гасло Хвильового “Геть від Москви!” повинно нарешті бути підтримано у всіх державних установах та суспільних проявах. Треба діяти рішуче, бо на зміну ментальності людей на Слобожанщині чи Донбасі потрібні роки, а історія в XXI столітті прискорила ходу і нам може елементарно не вистачити часу перед новими випробуваннями.

Напевно, наступні десятиліття Україна мусить робити акцент на військових. Це неминуче, але не менш важливою складовою цивілізаційного протистояння з одвічним ворогом повинна стати освіта і культура. Хто би не був при владі, ми маємо дороговказ на кілька поколінь: “Армія.Мова.Віра”. Крім умовного “плана Маршала” з відновлення економіки, треба думати як повернути мільйони людей із-за кордону. Якщо за висловом Сергія Плохія Україна є “брамою Європи”, то, скажімо, мій рідний Харків повинен стати містом-фронтиром. Найближчі десятиліття нам всім буде важко, але це шанс перезавантажити систему, відійти від совєтських підходів, створити нові можливост, позбутись комплексу меншовартості.

Війна показала, що нам є що запропонувати Заходу. Настають часи відчайдухів, сміливців, сильних, іноді навіть трохи авантюристичних людей, яким говорять, що ви витримаєте три дні, максимум тиждень, а вони на очах всього світу демонструють неможливе.

— Як стратегічно має змінитися роль вірян в країні? Чи їх світоглядні цінності можуть бути задіяні у професійній і суспільній сфері, в політиці та економіці?

— Віряни різних конфесій повинні ставати передусім громадянами, а не жити тільки своїм духовним життям, перебуваючи поза політикою та поза швидкоплинними суспільними процесами. Ми бачили як активно Церква діяла під час Майданів, в кризових ситуаціях, в умовах бойових дій, але в звичайному житті її голос був переважно малопомітний. Не вистачає соціального служіння, коли самі парафіяни об'єднуються навколо добрих справ, беруть ініціативу у власні руки, не чекають підказок або порад священиків, створюють малі групи не лише для вивчення Євангелія, а й для здійснення заповідей Христових.

У нас досі вважається, що політика є брудною справою, тому порядні люди туди не йдуть. Як на мене, то є хибною практикою. Так нами завжди будуть управляти негідники. Навпаки, віруючим людям було би правильно змінювати систему та аморальність влади зсередини: через парламент, держуправління, органи місцевого самоврядування. Слід не боятись йти в депутати, на відповідальні посади, в керівні органи. Доводиться констатувати, що дуже мало вірян в “третьому секторі”, серед активістів громадських організацій, які борються з корупцією та зловживаннями можновладців. Ми мріємо про відповідальний бізнес — тут теж віруючі люди могли би проявити себе повною мірою. Феномен українського волонтерства показав наскільки наші люди готові допомагати, жертвуючи своїм часом, грошима, ресурсами. Християни різних конфесій могли би додати в волонтерські спільноти Дух Євангелія та показати своїм життям, що таке справжня віра і дієва Любов. Це була би позацерковна проповідь і, можливо, вона дала би свої плоди.

Треба усвідомлювати, що війна не скінчиться після останнього пострілу. Ми ще довго будемо посттравматичним суспільством, з контуженими душами, незагоїними ранами та переламаними серцями. Мільйони людей, які побували на фронті, пережили окупацію, постійні обстріли, смерть близьких і особисті трагедії потребуватимуть психологічної та духовної підтримки. Тут церква в цілому і кожен вірянин окремо здатний творити маленькі дива. Допомога може бути різною в залежності від ситуації. Для наших священиків й тих, хто відвідує храми, це новий виклик, бо потрібно буде на практиці виявити християнські чесноти. Не просто говорити про них з амвонів, в колі однодумців, допомагати тим, хто вдячний та відповість взаємністю. Коли рани болять і немає “шкіри” реакція на добродійство може бути не адекватною і зовсім не передбачуваною. Але нам все одно доведеться робити свою справу. Вважається, що віруючим на війні все-таки легше, а на фронті немає атеїстів. Напевно, це так і є. Але після Перемоги, тим хто повернеться з окопів, ми повинні будемо дати відповідь, де був наш Бог під час згвалтувань в Бучі, катувань в Ізюмі, голодомору в Маріуполі? Ми, як суспільство, точно вийдемо з війни сильнішими, але від кожного з вірян залежить чи станемо ми більш милосердними, добрішими та чистими серцем. Вірю, що українці витримають і цей іспит, бо сьогодні Господь носить форму ЗСУ, а завтра Він одягне вишиванку й разом з нами промовлятиме словами Тараса: “І на оновленій землі врага не буде, супостати. А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі!”

Розмовляв Тарас Антошевський, Релігійно-інформаційна служба України