Пастир і сучасність

    Глобалізація є неминучим процесом третього тисячоліття.  Вона охоплює всі сфери людської діяльності. Зараз відбувається всесвітня комп'ютеризація,  стрімкий розвиток інтернет технологій, засоби масової інформації, створюються біотехнології, здатні керувати людською психікою і маніпулювати свідомістю величезних мас людей. У всьому світі вводиться цифровий облік населення через привласнення ідентифікаційних кодів. У цій системі створюється можливість контролювати і управляти кожною людиною. Сучасна міжнародно-правова система грунтується на пріоритеті інтересів земного життя людини і людських спільнот на противагу духовним цінностям. Церква не може позитивно сприймати таке улаштування світового порядку, при якому в центр усього ставиться потьмарення гріхом людської особистості. Церква, в особі своїх пастирів, зобов'язаних піклуватися про духовне життя людей, неодмінно повинна давати духовну оцінку всім подіям, що відбуваються у світі, тому сучасне життя вимагає від пастиря об’єктивності  й досвідченості у справі свого служіння, бути готовим допомогти пастві подолати ці проблеми. Святий Макарій Єгипетський говорить: «у світі - постійна боротьба між добром і злом. У зв'язку з цим життя людей рухається то по одному, то по іншому шляху до остаточного становлення їх або в добрі, або в злі» [5, с. 85]. Щоби відповідати запитам сучасного світу пастир, повинен мати ревність до Бога, і цим благодатним вогнем він повинен запалювати душі й інших до молитви, духовних подвигів і боротьби з дияволом. Святий Іоан Золотоустий, зображаючи образ пастиря Церкви Христової, найперше наголошує на тому, що пастиреві необхідно дотримуватись пастирської аскези, як основи духовного загартування і засобу боротьби з дияволом. Святитель, також говорить і про те, що ворог роду людського, який протистоїть священнослужителю постійно, спрямовує усі свої зусилля, щоб підкорити пастиря Церкви Христової, щоби, таким чином, паралізувати силу Церкви Христової і привести народ  Божий і все людство до загибелі. Мета згубної діяльності диявола, за святим Іоаном Золотоустом, - розірвати Церкву з середини. Саме тому, диявол підкрадається не лише до духовно - прохолодного подвигу пастиря, але і до дрімаючого, хоча і ззовні благочестивого, намагаючись таким чином, заволодіти його почуттями і думками, а також діями [4, с. 74].  

    Сучасний світ бореться з тими, хто хоче жити за заповідями Божими. Сьогодні він використовує різні способи людських мудрувань для того, щоби викорінювати правдиву віру в Ісуса Христа і відвертати віруючих від життя згідно віри. Пастир повинен усвідомлювати, що він постійно знаходиться на передньому краї безперервної боротьби за власне спасіння та за спасіння довіреної йому пастви. Тому сьогодні ще більше, ніж в минулому, важливі слова апостола Петра: «будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою» (1 Пет. 5:8-9). Глобалізаційні процеси, що відбуваються в суспільстві посилюють дію зла у світі, розповсюдження безбожництва, аморальності, бездуховності. Все це, повинно засмучувати пастиря, але має ставати приводом не до відчаю чи зневіри, а до посиленої праці. Пастир повинен проводити аскетично, найперше своє життя, і саме прикладом особистого життя бути взірцем для пастви. Найкращим та найдосконалішим взірцем для пастирства є земне життя Христа Спасителя та проповідницька діяльність Його учнів, особливо ап. Павла. Саме їх особистий і життєвий приклад став основою пастирського служіння для ствердження на землі Церкви Христової. Проповіді і повчання Господа Ісуса Христа та апостолів обіймали всі сторони людського життя, тому що вони торкалися усіх важливих життєвих ситуацій. Відповідно і їх пастирське служіння мало великий успіх і плідно впливало на духовну ситуацію сучасного їм часу. Успіх їх пастирського служіння стояв в залежності не тільки від їх особистих якостей, як вчених і освічених у мудрості людей, а був виявом їх власного життя. Вони невід’ємно перебували в єдності із своїми словами та своїм життям. Святий Кіпріан  Карфагенський вчить: «християнська мораль та жертовність до духовного подвигу прокладені скрізь боротьбу із самим собою» [6, с. 204]. У сьогоднішьому світі основним завданням пастиря є проповідь словом і самим життям, який, разом з апостолом Павлом, повинен повторювати «Горе мені, якщо не благовіствую!» (1 Кор. 9:16). Священнослужителям проповідувати належить, особливо під час звершення богослужінь. Нинішній час відзначається свободою для проповіді, а тому пастирі Церкви повинні використовувати всі можливості для її звершення. Священик той, який, маючи можливість провідувати, не використовує її, грішить перед Господом, за що дасть відповідь в день Суду. Проповідь пастиря повинна бути якісною, має наповнюватися богословським та морально-практичним змістом. Під впливом проповіді людина повинна навертатися до Бога, до правдивого християнського життя, усвідомлювати необхідність постійно дбати про спасіння душі й життя вічне. Митрополит Антоній Храповицький говорить: «Пастир повинен пояснювати значення слів Священного Писання та основ віровчення Православної Церкви, викривати гріхи та вказувати шляхи їхнього подолання, допомагати віруючим правильно розуміти сенс християнського подвигу, перенесення страждань, хвороб, життєвих негараздів. Завдання проповіді, як живого, одухотвореного слова, дійти до серця слухача і справити на нього вплив, який приведе людину до  спасіння» [7,  с. 345]. Особливу увагу слід приділяти навчанню віруючих перед прийняттям Таїнств Хрещення і Шлюбу, робити все можливе для того, щоби ці та інші Таїнства Церкви приймалися християнами свідомо, відповідально і з розумінням обов'язків, які вони на них накладають. Проповідь стає більш плідною, коли вона походить від живої віри, від свідомого розуміння та переконаності самого пастиря в тому, чого він навчає народ. Слова проповідника не повинні розходяться з його життям, а навпаки -  повинні підтверджуватися ним. Якщо в апостольські часи правдивість євангельської проповіді стверджувалася чудесами і знаменнями, то сьогодні пастир повинен всіляко дбати, щоби його слово стверджувалося особистим прикладом аскетичного життя. Велике значення у справі настанови віруючих в християнському житті має приклад особистої поведінки священика, його пристойний зовнішній вигляд, скромність, вихованість, освіченість. Такий пастир привертає людей до Бога і до Церкви, в той час як пастир грубий, неосвічений, який має неохайний вигляд, і сам не йде до спасіння, й іншим стає приводом до спокус. Тому пастирям  слід приділяти належну увагу постійному вихованню і самовихованню пастирських якостей, богословській, моральній та церковно-практичній освіті й самоосвіті. Сучасний пастир повинен використовувати для проповіді та настанов всі можливі й доступні форми і методи, а саме: сприяти викладанню у місцевих загальноосвітніх школах курсу «основи християнської етики», пастирі повинні приділяти належну увагу розповсюдженню православної духовної літератури, дбати про організацію при парафії та належний рівень діяльності недільної школи для дітей і дорослих.

    За вченням святого Амвросія Медіоланського: «священик повинен бути духівником завжди і у всьому, бо духовність виявляться не лише  в зовнішньому благочесті чи узгодженні з канонами чи звичаями або загальноприйнятими правилами, але у внутрішньому стані своєї душі,  яка постійно прагне любити Христа і своїх ближніх» [2, с. 102]. Споглядаючи на Пастиреначальника  - Господа нашого Ісуса Христа, через священне Євангеліє, ми бачимо, що Його служіння виявлялось не лише в повчаннях, але й в постійному служінні ближнім. Одним з подвигів   у духовному житті пастиря є співстраждальна любов. Сам приклад життя пастиря повинен бути просякнутий співстражданням до ближніх, за прикладом слів Христа: «істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде..... ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16: 20-22). В наведених вище словах Небесного Пастиреначальника, мова йде про властивості і самі дії пастирського настрою в душах і серцях самих апостолів. Зародження ж пастирського покликання в серцях священників звершується не інакше, як через ту саму муку внутрішнього самозречення, самопожертви заради спасіння інших. Святитель Григорій Двоєслов говорить: «що рушійною силою для духовного народження є любов, але любов повинна бути чистою і щирою» [3, с. 325].  Вона може зародитись в душі пастиря не інакше, як шляхом внутрішньої  смерті гріховних пороків, шляхом страждань і очищення. Подвиг пастирської любові знаходить своє підтвердження в посланнях ап. Павла. За словами первоверховного апостола Павла, на відміну від Старого Завіту: « ми маємо не такого первосвященика, який не може страждати з нами в немочах наших, але Такого, Який, подiбно до нас, зазнав спокуси в усьому, крiм гріха» (Євр.  4:15).  Основною частиною духовного життя пастиря є Божественна літургія. Тому ревне звершення всього уставного кола богослужінь - найперший з обов'язків пастиря. Священик не тільки сам повинен виконувати своє служіння відповідно до приписів церковного уставу, але й слідкувати, щоби й інші учасники богослужіння виконували свої обов'язки - прислуговування в храмі, читання, спів, тощо - належним чином і з благоговінням. Нікому не слід забувати грізні слова Писання: « проклятий, хто діло Господнє робить недбало» (Євр. 48:10). В жодному разі приводом до відмови від звершення частини уставного кола богослужінь не повинна бути мала відвідуваність храму. Пастир повинен розуміти, що він в першу чергу служить Богові, а тому присутність навіть двох-трьох чоловік в храмі є вже достатньою: « істинно також кажу вам: якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного; бо де двоє чи троє зібрані в ім'я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:19-20). Бог, бачачи ревність пастиря в богослужінні, з часом збере навколо нього паству, в той час як від недбалого пастиря розійдеться й та, яку він має. З особливою ревністю та увагою пастир повинен зберігати молитовний настрій під час богослужіння. Молитви та інші богослужбові тексти не повинні просто вичитуватися, тобто прочитуватися або вимовлятися вголос механічно і бездумно, адже молитва є розмова, спілкування з Самим Богом і тому потребує належного духовного настрою, благоговіння, зосередженості на змісті молитви. Якість звершення молитви зовсім не може бути замінена кількістю вичитаних молитовних текстів. Під час богослужіння пастир і його паства повинні молитися, а не просто відбувати певний уставний ритуал, а тим більше не повинні займатися своїми справами, сторонніми розмовами, щодо яких богослужіння сприймається лише як звуковий фон. Священнослужителі та парафіяни мають бути живими учасниками всього богослужіння від початку до кінця, а не уподібнюватися до театральних акторів, які лише у визначені моменти виконують свою роль, а потім чекають наступного виходу. Пастир повинен слідкувати, щоби ясність і чіткість виголошення та співу богослужбових текстів не приносилася в жертву художнім артистичним прийомам виконання. Особливо це важливо під час читання псалмів, Апостола і Євангелія, які є словами Божественного Одкровення, а тому мають виголошуватися з підвищеною уважністю та безперешкодно сприйматися і осмислюватися всіма парафіянами. Формальна, суха, неуважна молитва, довільне ставлення до молитовних приписів Православної Церкви, суттєве скорочення або й повна відсутність приватної (келійної) молитви - все це є ознакою маловір'я, лінивства, закам'янілої нечутливості серця або інших викривлень у духовному житті. Наявність православної віри повинна підтверджуватися ділами віри, серед яких молитва - життєво необхідна і невід'ємна частина шляху пастиря до спасіння: «безперестанно моліться» (1 Сол. 5:17) - наставляє Писання, бо «як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва» (Як. 2:26).

    Особистий досвід у справі пастирського служіння має бути досвідом всієї Церкви. Пастирська аскеза це не самовільний шлях, а наслідування життя у Христі, тому віруючі повинні вбачати в пастирі всю тайну майбутнього життя Церкви. В цьому відношенні пастир проявляє себе як справжній пастир за яким повинно йти його стадо. Не пастир повинен примушувати, заставляти в етичному смислі наслідувати Христа на словах, а першим повинен являти це на своєму шляху. Досвід боротьби пастиря із спокусами повинен передаватися на всіх людей. В цьому виявляється його пастирське душпіклування і молитовне заступництво за свою паству. Заступництво пастиря за народ виражається в його молитовності, жертовності і любові. Спасіння людини є процесом боротьби із спокусами, відреченням від світу із його земними потребами. Віруючий перебуваючи на цьому етапі потребує неабиякої духовної опіки від пастиря. Боротьба яку мусить нести на собі християнин є боротьбою всієї Церкви і пастир має проявити тут особливу роль. В його духовній талановитості мають утверджуватися, всі ті, хто прагне спасіння.

кандидат богословських наук,  Віталій Стефаник

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками / Пер. Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1407 с.

2. Амвросий Медиоланский, св. О должностях священнослужителей церкви Христовой. -  К.: Издание П. Поспелова, 1875. – 380 с.

3. Григорий Двоеслов, св. Правило пастырское или о пастырском служении. – М.: Паломник, 1991. - 267 с.

 4. Иоанн Златоуст, свт. О священстве. -  К.: Типография Києво-Печерской Лавры, 1997. – 143 с.

5. Макарий Египетский, прп. Духовные Беседы / Пер. с греч. - Изд-во Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1994. – 306 с.

6. Киприан Карфагенский, св. Избранные сочинения / Пер. с греч. М. Протопопова. - СПб, 1803. - 383 с.

7.  Антоний Сурожский, митр. Пастырство / Предисл. митр. Минского и Слуцкого Филарета. Минск: изд-во Белорусского Экзархата, 2005. - 460 с.