Обличчя ПЦУ: священник Віктор Маринчак
Моральний авторитет, перший священник автокефальної Церкви на Слобожанщині, зараз настоятель храму Іоана Богослова, духівник Харківського Євромайдану, філолог з півстолітнім стажем.
Ми продовжуємо писати історію Української Церкви, показуючи її обличчя.
Коли ми в соцмережах дивилися фото літургії на парафії в прифронтовому Харкові, то рука сама тягнулася подзвонити настоятелю цієї громади. Повний храм людей і повний спокій на обличчях віруючих. Глибока проповідь, богослужіння, інші заходи – всі ознаки духовного життя. Ця парафія – ровесниця Незалежності. Віктор Маринчак, перший священник тоді невизнаної автокефальної Церкви на Харківщині. Легендарна особа і в правозахисних, і в богословських колах.
Ми давно готувалися записати розмову із настільки неординарною та глибокою людиною. Викладач кафедри російської мови та священник, учасник і національно-визвольного, і автокефального рухів. Він наче завжди в епіцентрі історії, завжди з пасіонарною меншістю, і це все не обіцяло благ і спокійного життя, але він завжди наче робив дійсністю мрію і про незалежність, і про здорове християнське життя.
Сьогодні здається глибоко символічним, що перша служба цієї прекрасної громади відбулася в день невдалого путчу. Так наче передвісниця розпаду союзу.
Ми не встигли записати розмову з отцем Віктором, бо отримали у подарунок книгу – збірки інтерв’ю із ним. І перед нами постала неймовірна чесна історія Харкова й історія священника, який крок за кроком описав свій внутрішній перелом і свій духовний шлях, українця, носія російського культурного коду, безстрашного автокефаліста, блискучого проповідника.
Далі цитати о. Віктора:
Віра до мене йшла повільно, спокійно: через книжки, музику, живопис, ікону. Входила в життя поступово, і так облаштовувалося, що вже не було підстав сумніватися: вірю я чи ні. Віра це відповідь моєї душі на мою потребу.
Я обрав Україну та Українську Церкву свідомо. Це цілком випливає з моїх християнських переконань і з того, що мій світогляд формувався під могутнім впливом російської культури, художньої літератури, релігійної філософії. Як християнин я завжди маю бути на боці знедолених та пригноблених. Прагнути добра та свободи, вичавлювати з себе раба, схилятися перед людськими стражданнями.
Як людині, що вивчала історію, мені було добре зрозуміло, що всі імперії приречені на розпад. Тому сподіваюся, що колись розпадеться і імперія зла.
Якраз українське православ’я і відрізняється більшою демократичністю, відкритістю, більш широкою взаємодією із суспільством та розумінням його потреб. Українське православ’я не нав’язує свою модель життя та поведінки, а навпаки – взаємодіє із світськими особами та осередками. Московська традиція зовсім інша. Там такої взаємодії бути не може. Особливо це стало помітно під час війни та окупації наших територій.
У Харкові Євромайдан почався 19 листопада і я був перший, хто там виступав. 30 листопада ми ще не знали, що у Києві багатомільйонний мітинг через побиття студентів, а вже знали, що наше ставлення буде непримиренним. Люди з нашої громади ходили на Майдан кожен день, незважаючи на небезпеку. Коли мене питали: чого ти туди ходиш. Я казав: там мої парафіяни, я не можу не бути там.
В Харкові був хоч і нечисельний, але активний Майдан і дійсно непохитні люди. Готові на все. На них нападали, їм палили машини, але не залякали, як того ж Жадана, що був душею Харківського Майдану його словом, піснею та палаючим серцем.
Церква надихає своєю участю та присутністю та навіть на відстані наявністю у твоєму житті.
Священник не має захоплюватися переживаннями, а робити так, щоб людина в страшному стані, в жахітті відчула присутність Бога.
Церква надихає своєю участю та присутністю та навіть на відстані наявністю у твоєму житті.
Я свідок та співучасник історії. Перед моїми очима промайнули майже cім десятиліть. Я був об’єктом впливів, тиску, маніпуляцій. Був від них майже повністю залежним. Я плив за водою. Лише через дію культури (перш за все – християнської) я почав зрощувати в собі ядро особистої незалежності від умов, обставин чи впливів. Це було довге, болюче навернення до того, щоб бути суб’єктом власної долі. Це є те, заради чого можна віддати майже все. І поки не наважишся віддати майже все, не матимеш власної свободи. То чим далі живу, тим більше наближаюся до заклику Ісуса: «Облиш все, йди за Мною».
Ти як носій свідомості твориш світ, в якому існуєш. Світ дуже залежить від наших настанов, від нашого погляду на нього. Тому і мають таку вагу певний світогляд і ревна молитва. Вони змінюють реальність. У тому наша відповідь на всі її виклики. Тому собі і всім, хто прагне жити, кажу: «Навернись. Навертай. Змінюй світ».