Священник без амвона: де сьогодні служить капелан

Бути поруч – означає розділяти шлях воїна в щоденній напрузі, у тиші очікування, у болю втрат і в коротких митях надії. Саме тут народжується справжнє пастирство – без дистанції, без зовнішніх форм,але з відповідальністю за людину та її серце. Рубрика «Бути поруч» – це свідчення того, як Церква залишається зі своїм народом там, де особливо потребують підтримки, молитви й тихої присутності.

Священник звик служити з амвона – там, де слово має визначений ритм, а молитва підтримується тишею храму. Проте війна змінила не лише простір, а й саму логіку пастирського служіння. Сьогодні капелан стоїть не перед людьми, а разом із ними. Не вище, а поруч. 

Бути поруч означає не приходити «на хвилину», не обмежувати служіння формальним обрядом. Це готовність залишитися, навіть коли немає що сказати. Готовність розділити день військового таким, яким він є: важким, напруженим, сповненим невизначеності та постійного очікування. 

Бути поруч – означає розділити не лише молитву, а й життя таким, яким воно є. Іноді це означає робити найпростіші речі: допомогти розвантажити, разом копати, заварити чай. Саме в цій простій спільності зникає дистанція й народжується довіра, без якої неможливе справжнє пастирство.

На Харківщині я часто зустрічаю втомлений погляд. Це погляд людини, яка бачила занадто багато, втратила сон і спокій, але продовжує стояти. У ньому немає запиту на гучні слова. У ньому – мовчазне прохання бути чутим.  Цей погляд не завжди шукає відповіді на великі богословські питання. Частіше він шукає підтвердження: що біль має сенс, що жертва не марна, що Бог не відвернувся.

Іноді людині потрібне не пояснення, а щоб її біль хтось тихо поніс разом із нею. Саме тут священник вчиться слухати інакше – не розумом, а серцем. Бо пастирське служіння починається з уміння побачити людину такою, якою вона є, і прийняти її без умов. 

На війні молитва звучить інакше. Вона коротка, тиха, інколи уривчаста. Часто – без звичних форм і без підготовки. Але саме в цій простоті вона стає особливо щирою. Сповідь тут теж інша. Без аналою, без довгих формулювань. 

Інколи – кілька речень, сказаних пошепки, або ж півгодинне одностороннє слухання. Інколи – мовчання, у якому людина наважується відкрити найболючіше. Коли молитва зароджується з болю і довіри, вона завжди доходить до Бога. 

Капелан бачить війну без прикрас. Він бачить втому, страх, втрати, внутрішні злами. Тому його служіння не може бути повчальним. Тут немає місця моралізаторству чи готовим відповідям – це шлях, який проходиш разом з воїном. 

Церква в умовах війни покликана бути матір’ю – тією, що не відходить, не засуджує, не вимагає героїзму, а підтримує. Саме через постійну присутність священника-капелана багато військових відкривають для себе живу Церкву – не як структуру, а як спільноту любові й підтримки. 

Сьогодні амвоном капелана стають бліндаж, дорога, шпитальна палата чи край ліжка пораненого. Але справжній амвон – це серце людини. І шлях до нього завжди проходить через довіру, терпіння й співпереживання.

Служіння без амвона – це служіння серцю людини. Поки є можливість бути поруч, слухати, молитися й підтримувати, Церква залишається зі своїм народом. Навіть у війні. Навіть без амвона. Але з вірою, підтримкою, що витримують найтяжчі випробування.

Особливо відчутною присутність капелана була у дні Різдва Христового. Для військового це свято стало не лише спомином церковного календаря, а й нагодою знову доторкнутися до дому – через спільну молитву, колядку, просте привітальне різдвяне слово. У цих митях капелан приносить Різдво Христове туди, де немає ялинок і храмів, але є потреба у світлі та надії. Саме так Церква була поруч із воїном – не лише у щоденній службі, а й у святі, яке нагадує: Бог приходить до людини навіть посеред війни, щоб залишитися з нею.

МИТРОФАН, архієпископ Харківський і Слобожанський